ОШУ́КУВАТИ, ую, уєш, недок., ОШУКА́ТИ, а́ю, а́єш, док., перех., розм.
1. Вводити кого-небудь в оману діями або словами; обманювати, обдурювати. — Не вийде, — категорично заперечив Черниш. — Народи порозумнішали. Тепер вони не дозволять ошукувати себе (Гончар, III, 1959, 420); Ідуть вони дорогою, Стали ночувати, Аж пан собі задумує Хлопа ошукати… (Рудан., Тв., 1956, 121); Хіба вона може ошукати, хіба можуть сказати неправду її чесні очі? (Хижняк, Килимок, 1961, 78).
2. Діяти нечесно, вдаючись до обману, шахрайства; обдурювати. Ось они [вони] позаводили шинків без ліку, стали ошукувати вас усілякими способами (Фр., І, 1955, 125); Чи він продає, чи він купує, то все не на користь собі, усяке його ошукає, аби хто схотів (Вовчок, І, 1955, 280).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 5. — С. 838.