ПЕЧА́ЛЬ, і, ж.
1. Те, що засмучує кого-небудь, завдає комусь горя, журби. Іноді така печаль Обступить душу, аж заплачу (Шевч., II, 1963, 228); — Чи місяць світить, чи сонце гріє, на моєму серденьку туга та печаль (Н.-Лев., II, 1956, 241); В голосі її звучала печаль (Хотк., II, 1966, 264); — Чого ти топишся, дівча? Скажи: яка тобі печаль? Яка вчинилася причина? — І розридалася дівчина. (Рудан., Тв., 1956, 79).
2. розм. Те саме, що кло́піт. [Геннадій:] Ні, тільки до моря їдьте, тільки до моря. Там же така благодать! І водичка, і сонечко, і… ніякої тобі печалі… (Мороз, П’єси, 1959, 259).
Не твоя́ (його́ і т. ін.) печа́ль — те саме, що Не твій (його́ і т. ін.) кло́піт (див. кло́піт). [Сторчак:] На мотоциклах катаєшся! Вилетиш колись з тієї коляски… [Мар’яна:] Не твоя печаль (Зар., Антеї, 1961, 29).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 6. — С. 346.