ПОГАМО́ВУВАТИ, ую, уєш, недок., рідко, ПОГАМУВА́ТИ, у́ю, у́єш, док., перех.
1. Не давати виявлятися; стримувати. Хвилю він вагувався, чи відповідати дальше на його [Захара] допитування, далі погамував свій невчасний порив [злості] (Фр., VI, 1951, 46); Доктор Темір догриз мундштука і встав. — Я піду, — сказав, не в силах погамувати в собі досади й обурення (Гжицький, Чорне озеро, 1961, 145).
2. Те саме, що заспоко́ювати1. Порицька так стурбувалась, аж обличчя плямистою краскою вкрилось. Ольга погамувала її рукою (Л. Укр., III, 1952, 748).
3. Те саме, що заспоко́ювати2. В келихи й чаші з вином, що пили вони, вкинула [Єлена] раптом Зілля, що й біль погамує і горе дозволить забути (Гомер, Одіссея, перекл. Б. Тена, 1963, 78).
4. Утамовувати (голод, спрагу і т. ін.). Коли випадає перед світом роса, ми, попадавши, злизуємо її язиками.. Хоч раз якби погамувати спрагу! (Гончар, Людина.., 1960, 287); Ніч ховала від утікача людські оселі; вона не підпускала його ні до городів, ні до невеличких піль, де б він мав змогу пожувати молодих колосків, щоб хоч трохи погамувати голод (Загреб., Європа 45, 1959, 38).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 6. — С. 701.