ПОГРІ́ТИ, і́ю, і́єш, док., перех. 1. Гріти, зігрівати якийсь час. Видно було по сліду, як бігла дівчинка за саньми, і доки вона добігла, і як верталася назад… Верталася, щоби погріти покинутого братця… (Хотк., І, 1966, 72); На самому курені вгніздився здоровецький гарбуз, неначе виліз, щоб погріти своє біле черево на сонці (Н.-Лев., II, 1956, 262); Дітвора.. починала сміятися, а іноді і чубитись, безцеремонно стягувати з якогось щасливця чоботята, щоб і Ванько в них бодай трохи ноги погрів (Стельмах, І, 1962, 207); * Образно. Хоч би чим трохи одвести свою самотню душу, погріти одиноке серце (Мирний, II, 1954, 101).
◊ Погрі́ти ру́ки — нажитися нечесно, незаконно. — Землі вистачить, — прикро відмахнувся Потьомкін, якого неприємно вразив натяк Головатого на те, що й сам найясніший добренько погрів руки коло запорозької земельки (Добр., Очак. розмир, 1965, 11).
2. розм. Те саме, що поби́ти 1. — Рад би я був, коли б Сомко за сей жарт звелів, жартуючи, погріти йому киями плечі! (П. Куліш, Вибр., 1969, 101).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 6. — С. 724.