ПРИНИКА́ТИ, а́ю, а́єш, недок., ПРИНИ́КНУТИ ну, неш, док. Щільно притулятися до кого-, чого-небудь. Напускає [віла] туману на варту, насилає сон твердий на неї, приникає вухом скрізь до мурів, наслухає, чи не чутно гуку (Л. Укр., І, 1951, 390); Як почув Чіпка, що до його грудей приникли її гарячі груди, опустив розставлені руки, та й обвив їх кругом її стану… (Мирний, І, 1949, 334); Він одійшов до стіни й приник до неї лицем (Мик., II, 1957, 201); // тільки док. Зайнявши місце біля чого-небудь, де-небудь, притихнути. Навіть вартовий, що завжди походжав коридором, і той приник у своєму куточку на стільчику біля грат (Досв., Вибр 1959, 122); * Образно. Шорстко вусик над губою їжачком рудим приник, Око кулькою стальною Між сухих шуршить повік (Бажан, Роки, 1957, 186).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 8. — С. 690.