ПРИРУЧА́ТИ, а́ю, а́єш, недок., ПРИРУЧИ́ТИ, ручу́, ру́чиш, док., перех.
1. Робити ручним свійським. — Ми одомашнюємо страусів, приручаємо диких антилоп… (Гончар, Таврія, 1952, 269); Ніхто б інший не знайшов шляху до пташиного серця, а Свиридон приручив чорногуза цілком (Ю. Янов., Мир, 1956, 105); Індійського слона можна легко приручити і використовувати на важких роботах (Фіз. геогр., 5, 1956, 149); // перен. Робити кого-небудь слухняним, покірним. Вони [українські пани] мріяли обламати крила кріпацькому поету [Т. Г. Шевченку], приручити його, зробити своїм, одвернути його серце від долі мільйонів кріпаків! (Кол., Безсмертний Кобзар, 1961, 40); Гайсину не вперше доводилося мати справу з дівчатами, і він уже знав, як треба з ними поводитися, щоб якнайскорше приручити (Панч, На калин. мості, 1965, 152).
2. розм. Те саме, що доруча́ти. Він часом посилав її доглядати сапальниць на буряках або приручав одвезти полудень косарям, що Раїса робила охоче (Коцюб., І, 1955, 321); Гроші приручили [товариші] Зінькові одвезти в город та й положити в касу (Гр., II, 1963, 385).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 7. — С. 12.