ПРОБАЧА́ТИСЯ, а́юся, а́єшся, недок., ПРОБА́ЧИТИСЯ, чуся, чишся, док.
1. Усвідомлюючи провину, просити в кого-небудь поблажливості до себе. — Ти образив мене в класі при всіх товаришах, отже й пробачайся при всіх (Донч., V, 1957, 450); Швидко схопившись, він став допомагати підвестися своїй дамі, усердно [запопадливо] перед нею пробачаючись (Шиян, Баланда, 1957, 45); До лодій знову прийшли цареві мужі. Вони навіть пробачились, що не змогли прийти напередодні (Скл., Святослав, 1959, 139); Пробачились [Юра з матір’ю] перед учителем (Є. Кравч., Квіти.., 1959, 181); // у формі 1 ос. одн. пробача́юсь. Уживається як вияв перепрошення. У цей час хтось постукав знадвору по нашому панциру [танка]: «Пробачаюсь, товариші, — одчиніться на хвилину» (Ю. Янов., І, 1954, 55).
2. кому. Не вважатися за провину, прощатися. Вона дівчинка не звичайна, а красуня, що їй усе пробачається, усе дозволяється за один її порух очей і вередливу посмішку (Тют., Вир, 1964, 449); Олександр Довженко колись писав, що письменникам не пробачаються погані книги, як генералам програні бої (Літ. Укр., 10.IX 1971,3); Синю, перев’язану шпагатиною папку в архів не відніс. Нехай це мені пробачиться (Логв., Давні рани, 1961, 11).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 7. — С. 112.