ПРОПЛА́КУВАТИ, ую, уєш, недок.. ПРОПЛА́КАТИ, а́чу, а́чеш, док. 1. тільки док., неперех. Плакати якийсь час. Допізна дівчина проплакала, і крізь міцний сон не стихало серце боліти (Л. Янов., І, 1959, 421); Мотря вибігла з хати, забилась під повітку й там проплакала до ранку (Панч, В дорозі, 1959, 191); * Образно. Хмарна ніч проплаче аж до ранку Дощем рясним невтішних сліз… (Олесь, Вибр., 1958, 40).
2. перех. і неперех. Плакати довго і часто. В пишнім будуарі, обвішанім коврами й дзеркалами та наповненім пахощами, проплакувала [пані Олімпія] дні й ночі (Фр., VII, 1951, 11).
◊ Пропла́кати о́чі — довго і часто плачучи, зіпсувати собі зір. Висохну од жалю і проплачу очі, Тебе не забуду ані вдень ні вночі (Чуб., V, 1874, 264).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 7. — С. 256.