ПРОСИХА́ТИ, а́ю, а́єш, недок., ПРОСО́ХНУТИ і ПРОСО́ХТИ, хну, хнеш, док.
1. Ставати сухим, позбуватися вологи; просушуватися. «Створивши світ, подумав бог Про створення людини, І от узяв та накопав Пудів з чотири глини,.. Зліпив Адама й під тинок Поставив просихати..» (Сам., І, 1958, 249); Сонце пробилося крізь туман, гріло землю, і вона парувала стиха, тужавіла: дороги просихали, ставало легше іти (Тют., Вир, 1964, 356); Упинились таки сльози в Горпини, щоки просохли, хоч і червоніли, одні вії були мокрі (Мирний, І, 1954, 224); — Таки встаньте! — ствердив і Матвій Боцюн, в руці якого вже набіло просохло весло (Стельмах, І, 1962, 628); // безос. Незабаром розтане сніг, вкриються багнюками дороги, не один тиждень чекай, поки просохне (Шиян, Баланда, 1957, 49).
◊ О́чі [не] просиха́ють (просо́хли) у кого — [не] перестає плакати хто-небудь. — На війні до всього звикнеш. Нашого брата стільки перемолотило, що якби за кожним плакав — очі б не просихали (Тют., Вир, 1964, 381); Просохли очі у вдови. Неначе в бога за дверима, У зятя та в сина Стара собі спочиває (Шевч., II, 1963, 270).
2. Випаровуватися (про воду або іншу рідину); висихати. Вода не просихала, мабуть, під тоненьким пластом чорнозему була така глина, що не пропускала воду (Фр., II, 1950, 379); Чоловік провів рукою, на якій щойно просох піт скотини, по щоках жінки (Стельмах, І, 1962, 427).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 7. — С. 284.