ПРОУ́ЧУВАТИ, ую, уєш і ПРОВЧА́ТИ і рідко ПРОУЧА́ТИ, а́ю, а́єш, недок., ПРОВЧИ́ТИ, чу́, чи́ш і рідко ПРОУЧИ́ТИ, учу́, у́чиш, док., перех.
1. розм. Карати когось, щоб не допустити повторення його проступків, небажаних учинків, дій. Не штука провчити, штука навчити (Укр.. присл.., 1955, 393); — Ну й уїдається в тебе цей Васюта! — казав один парубок. — І чом ти його не провчиш? — Рук поганить не хочу (Гр., II, 1963, 343); Чоловік уже не тільки відкинув думку провчити сина арапником, а й сам почав никати подвір’ям, щоб скоріше дочекатися улюбленця (Стельмах, І, 1962, 545); [Олекса:] Знаєм, що ти за цяцька! Тобі давно місце на шибениці, давно пора б киями проучить!.. (Вас., III, 1960, 17); * Образно. — За останні роки життя добре провчило і мене, і тебе. Наші ілюзії частково розвіялись (Ю. Бедзик, Полки.., 1959, 76).
2. тільки док. Учити якийсь час.
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 7. — С. 331.