ПРО́ШЕНИЙ, а, е.
1. Дієпр. пас. теп. і мин. ч. до проси́ти. Чурек і сакля — все твоє; Воно не прошене, не дане (Шевч., І, 1963, 326); // про́шено, безос. присудк. сл. — Я ж прийшла в гості, і мене прошено «зостатись, посидіти» (Л. Укр., III, 1952, 706).
Іти́ за про́шеним хлі́бом (на про́шеному хлі́бі) — іти куди-небудь, харчуючись милостинею. — Та й лишився такий бідний, що за прошеним хлібом іду додому (Укр.. казки, легенди.., 1957, 109); Про́шений гість — особа, яку куди-небудь запросили. — На прошеного гостя важко вгодити (Стельмах, Правда.., 1961, 251); Про́шений обі́д — те саме, що Зва́ний обі́д (див. зва́ний); Про́шений хліб, заст. — милостиня.
2. у знач. прикм., розм. Якого доводиться довго просити зробити що-небудь, запрошувати кудись. — Сніг затримаєм щитами… Їдь, Михайлику, із нами! — Я ж не прошений-таки, Спритно виліз на санки (Стельмах, Живі огні, 1954, 8).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 7. — С. 350.