ПРІЧ1, діал.
1. присл., від кого, чого, звідки і без додатка. Невідомо куди; геть. [Микола (співає):] Іди, сину, іди, сину, пріч од мене, Нехай тебе турчин возьме [візьме] (Котл., II, 1953, 25); Вітер мчить шалено із півночі, мов тікає від погоні пріч (Л. Укр., І, 1951, 305); Люди тікали пріч з хати (Хотк., II, 1966, 256); Тоді напала на мене туга ревная,.. вона мене пхала кудись пріч, далі, далеко… (Вовчок, VI, 1956, 252); День, прожитий недаремно, в солодкій втомі відлітає пріч (Забіла, Поезії, 1963, 28).
◊ Не пріч, у знач. присудк. сл. — про бажання зробити що-небудь, схильність до чогось. Кулики сусідам заздрять, не пріч поєднатися із заможним Буймиром, щоб позбутися клопоту — самим ферму заводить (Горд., Дівчина.., 1954, 159).
2. виг. Геть. — Пріч мені зараз з-перед очей, а то я скличу зараз цілу свою родину! (Коб., II, 1956, 271); — Пріч! — загорлав обозний. І звелів гайдукам: — Порозганяйте звідси всіх дівок! (Ільч., Козацьк. роду.., 1958, 277); Ми кинули гидливо — пріч! — Міжнацьйональним пересудам, Ми мостимо дороги людям Грядущих золотих сторіч! (Павл., Бистрина, 1959, 49).
ПРІЧ2, прийм., з род. в., діал. За винятком, крім. [Маруся:] А я тебе люблю; нікого в світі Я не люблю, пріч тебе одного (Сам., II, 1958, 21); — У такім разі я нагадаю вам, що пріч тих ганчірок [картин], якими ви завішали усі стіни, маєте чоловіка, дочку, за спокій та щастя яких ви даєте відповідь перед своєю совістю (Л. Янов., І, 1959, 373); — Даю наказ: сьогодні ж уранці всіма потугами вдарить на Бушу,.. жадної душі не випустити живою.. пріч вродливиць з жоноти [жіноти] (Стар., Облога.., 1961, 28).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 7. — С. 110.