ПУ́КАТИ, аю, аєш, недок., ПУ́КНУТИ і ПУ́КТИ, кну, кнеш, док., діал.
1. Лопатися, тріскатися. Озимина зеленіла пишно, і пупчики на деревах пукали (Коб., II, 1956, 142); Пукла шибка (Сл. Гр.); І чого ти, серце моє, тремтиш як листок на вітрі? І чому ти, серце моє, не пукнеш? (Стеф., II, 1953, 40).
◊ Пу́кати від смі́ху — дуже сміятися. Співаночок таких вимудрує [Яків], що пукати від сміху (Хотк., Довбуш, 1965, 114).
2. Стукати. Кричить баба, репетує, Пукає в вікно (Рудан., Тв., 1959, 174); Ой піду я під віконце, пукну (Сл. Гр.).
3. Стріляти. Чи там пукне з пістоля, а ми вже думаємо: з пушок палять, і вже вбито кого-небудь (Кв.-Осн., II, 1956, 389); // Ляскати. Гукали на Івана од хати, але він того не слухав, збирав малини, пукав з листочків (Коцюб., II, 1955, 307).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 7. — С. 386.