РОЗВІ́ШУВАТИ, ую, уєш, недок., РОЗВІ́ШАТИ, аю, аєш і РОЗВІ́СИТИ, і́шу, і́сиш, док., перех.
1. Вішати що-небудь у декількох місцях. Проти зайців ми розвішували в садку паперові прапорці, млинки, тріскачки… (Донч., V, 1957, 204); Часто дощі промочували наскрізь валки, але Катерина розвішувала на тички оберемки сіна, щоб не гнило (Чорн., Визвол. земля, 1959, 189); Увечері я сидів уже в чужій господі як дома. Розклався з книжками, розвішав малюнки, розташувався (Вас., І, 1959, 250); Це ж березень місяць прийшов — перший місяць весни! А чи ж розвісили ви шпаківні? (Коп., Як вони.., 1961, 5); * Образно. Вечоре, вечоре, де ти барився?.. Ти ось заходиш мовчазний і непривітний, розвішуєш чорні полотнища на весняне небо (Ю. Янов., І, 1958, 187); // Вішати що-небудь на свої місця. Пріська переїхала на кватирю [квартиру] — велику та сумну хатину у підвалі. Степан пособив їй перевезтися, розікласти та розвішати збіжжя і зразу подався шукати собі місця (Л. Янов., І, 1959, 277).
2. Вішати що-небудь, розправляючи кінці, розгладжуючи складки. Вони роздяглися на березі. Тіна виполоскала сукню, Ярославову сорочку, розвісила на кущах, на осонні (Мушк., День.., 1967, 28).
3. Звішувати, опускати що-небудь. В кімнаті накритий зеленою клейонкою стіл, заслане квітчастою ковдрою ліжко, квіти, що з горшків у всі боки розвішували червоне суцвіття, — все вабило привітом і затишком (Чорн., Красиві люди, 1961, 4); Тільки що підійшов він до дуплинастої верби, що розвісила свої віти над темною кручею,.. як тонкий дівоцький голос прилинув до його вуха (Мирний, IV, 1955, 170); Ліси й ліси… Скільки ж їх! Ні поглядом осягнути, ні перейти. Стоять похмурі, розвісивши свої зелені шати, і гомонять (М. Ол., Леся, 1960, 7); — Сяде на воза, як опудало, руки розвісить, — гигикав бородань. — Гляньте на цього візника! (Хижняк, Тамара, 1959, 65).
◊ Розві́шувати (розві́шати, розві́сити) ву́ха (у́ші): а) слухати що-небудь із захопленням, цікавістю. Я знов розвішував вуха, слухаючи їх оповідань, жартів, вигадок та дотепів (Фр., IV, 1950, 205); — Діду, ви насправді були на війні? — зрадів я і вуха розвісив, сподіваючись почути щось цікаве (Стельмах, Щедрий вечір, 1967, 72); б) довірливо слухати що-небудь, забуваючи про все інше. — І тобі отсе, запорожцеві,.. не сором признатись? — каже Шрам, бо й він, старий, розвішав уші, як поніс той свої баляндраси (П. Куліш, Вибр., 1969, 96); Набрехав їм Масло, а вони й вуха розвісили. Ще й хвалився сьогодні Безкоровайний, геройством чванився, знайшов порушника, заходи вжив! (Хижняк, Невгамовна, 1961, 300).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 7. — С. 636.