РУ́НО1, а, с. Густа і довга вовна з овець, яка не розпадається на окремі пасма, а становить одне ціле. — А хіба ж не радується душа, коли острижеш барана, а на ньому руно!.. Таке руно, що розкинеш і — на весь сарай! (Гончар, Тронка, 1963, 148); Лискуче руно славно в’яжеться, не розсипається (Горд., Вірність, 1943, 69); *Образно. Туман розвіявся, як дим, тільки де-не-де останні його волохаті руна танули в бузкових ущелинах (Донч., III, 1956, 504); *У порівн. Шерсть на тій собаці як руно (Сл. Гр.); // Вовна, настрижена з однієї вівці. Тільки він один щодня здіймав панові п’ятдесят — шістдесят тонких рун (Стельмах, Хліб.., 1959, 48); // Овеча шкура з вовною. Свіжого віття накидав, овечим накрив його руном. Сів на цім місці тоді і улюблений син Одіссеїв (Гомер, Одіссея, перекл. Б. Тена, 1963, 274); *У порівн. Не встрелив велета господь своїм ясним перуном, він тільки сном його накрив, немов м’якеньким руном (Л. Укр., І, 1951, 459); // перен. Густе, пишне волосся. — Здорові! — привітався він, скидаючи.. шапку та показуючи ціле руно посивілого волосся на голові (Мирний, III, 1954, 12).
Золоте́ ру́но: а) в старогрецькій міфології — золота бараняча шкура. Фантастичні оповідання про населення Причорномор’я збереглися в деяких грецьких легендах про золоте руно, про мандрівки Одіссея тощо (Іст. СРСР, І, 1956, 17); б) те, що має найвищу якість, є найціннішим. Отари [овечок] — золоте руно степовиків — блукають по всьому примор’ю (Гончар, Тронка, 1963, 316).
РУ́НО2 див. ру́на3.
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 7. — С. 910.