СА́НИ, е́й, мн. Зимовий віз на полозах. Весело рипіли сани по снігу, весело бігли коні (Коцюб., І, 1955, 84); Сани ледве сунулись, риючи полоззям глибокі кучугури (Мик., II, 1957, 282); Привикне, кажуть, собака завозом бігти, то й за саньми побіжить! (Мирний, І, 1949, 360); На бузкові завзято розщебеталась вівсянка, повчаючи хлібороба: «Кинь сани, бери віз-з-з, кинь сани, бери віз-з-з!» (Стельмах, II, 1962, 259); // Приблизна міра ваги, об’єму, що дорівнює поклажі одних саней. Сани дров.
◊ Ріжна́ті са́ни див. ріжна́тий; Сіда́ти (сі́сти) не в (на) свої́ са́ни; Сіда́ти (сі́сти) в (на) чужі́ са́ни — займати невідповідне місце на службі, в суспільстві тощо. [Василь (сумно):] Ех! сіла ти, Марусе, на чужі сани, ускочила, рибонько, у ятерину,— б’єшся, тріпаєшся там — немає тобі виходу! (Мирний, V, 1955, 104).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 9. — С. 52.