СКИМІ́ТИ, млю́, ми́ш і СКИМЛІ́ТИ, лю́, ли́ш; мн. скимля́ть; недок., розм., рідко. Те саме, що скі́млити. Наш старий собака Вовчок знову падав йому до ніг, крутився, лащився, скимів, скакав на плечі (С. Ол., З книги життя, 1968, 10); Серце тремтіло, здригалось від болю, пригадуючи Нур’ялі, скиміло від жалю до нього (Тулуб, Людолови, І, 1957, 427); Одказує Зогак: «Постій, не скимли! Сміленький гість — то дуже добрий знак» (Крим., Вибр., 1965, 183); Вітри, як діти на розпутті, Скимлять, зриваючися в лет (Мал., Віщий голос, 1961, 34); Хоч і тремчу весь, хоч і скимлить щось біля серця, але я не боюсь того, хто лежить на горищі (Збан., Мор. чайка, 1959, 202).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 9. — С. 265.