СКОРБІ́ТИ, скорблю́, скорби́ш і рідко скорбі́ю, скорбі́єш; мн. скорбля́ть; і СКОРБУВА́ТИ, у́ю, у́єш, недок., по кому — чому, за ким — чим і без додатка, книжн., рідко.
1. Дуже печалитися, тужити. Кармель нічого не одказував — ходив він часом дні цілісінькі, не промовляючи ні до кого словечка, скорбіючи та сумуючи (Вовчок, І, 1955, 355); Розкидані по нетрях несходимих, На чужині в тяжкій самотині — ..Вони скорблять по рідній стороні (Стар., Вибр., 1959, 19); Скорбує душа, гадаючи, що так і буде (Хотк., II, 1966, 377); Стара земля про все на світі знає — Чи радість, чи журба в людей буває. Бо люди — це її любимі діти. За всіх старій доводиться скорбіти (Воронько, Казка.., 1957, 65).
2. заст. Бути хворим. Ой щоб спало [дитя] — щастя мало, Да щоб росло — не боліло, На серденько не скорбіло! (Укр. нар. пісні, 2, 1965, 3).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 9. — С. 297.