СЛИХА́ТИ. теп. ч. не вживається, недок., перех., заст. Чути.
◊ Ані́ (ні) сли́хом [не] слиха́ти [ані́ (ні) ви́дом (в ві́чі) не вида́ти] — не чути, невідомо нічого про кого-, що-небудь, немає когось, чогось. Ані слихом слихати, ані видом видати (Номис, 1864, № 1939); От година по годині Стала упливати, А Якима не слихати, Видом не видати (Рудан., Тв., 1959, 79); Його ексцеленція приступив до стола з газетами.. Ов, а се що таке? Другого опозиційника, «Сінника Польського», ні видом видати ні слихом слихати! (Фр., IV, 1950, 164); Сли́хом слиха́ти [ви́дом (в ві́чі) вида́ти]! —традиційна формула, якою зустрічають здебільшого того, хто давно вже не був у когось, десь. Фесенко став перед ганком, зняв циліндер [циліндр] і привітався до дам. — О! слихом слихати, в вічі видати! — гукнула Христина з-за стола (Н.-Лев., V, 1966, 243); — Лука Федорович! Слихом слихати, в вічі видати! Скільки літ, скільки зим! Та ще й з скрипкою?.. Прошу до хати! (Мирний, III, 1954, 200); [Каленик:] А, слихом слихати! Здрастуйте, Платоне Калістратовичу! [Аблакат:] Здоровенькі були! З неділею вас! (К.-Карий, І, 1960, 183).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 9. — С. 355.