СОНЛИ́ВИЙ, а, е.
1. Який любить багато спати, схильний до сну. Хто лінивий, той і сонливий (Укр.. присл.., 1955, 201); Схопився Тугокопилий,. та мерщій до вікна, чи світає? Чи пора у двір гукати, сонливих робітничків на вправляння з худобою підіймати? (Ковінька, Кутя.., 1960, 115); // Який хоче спати, охоплений сном; сонний. Після вечері посадила Явдоха Павла на покуті, вимитого, чистого і сонливого (Тют., Вир, 1964, 132); * Образно. Конем скрадався парубок, обминаючи людні місця, чвалуючи.. манівцями, по сонливих степах та дрімливих лісах (Ільч., Козацьк. роду.., 1958, 319); // Власт. тому або який буває в того, хто хоче спати. Спершись щокою на кулак, Таубенфельд сонливими, скаламученими очима дивився у вікно (Ю. Бе-дзик, Полки.., 1959, 169).
2. Який викликає, навіває сон. Чути музику, що помалу стихає і переходить у тихий, одноманітний, сонливий шум старого лісу (Вас., III, 1960, 244); На хуторі П’ятигори стояла сонлива тиша. В розпеченому повітрі дзвеніли тільки комахи, та на ставку часом скидалась риба (Панч, Гомон. Україна, 1954, 22).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 9. — С. 456.