СО́СНА́, со́сни́, ж.
1. Вічнозелене хвойне дерево, перев. з прямим високим стовбуром, довгою хвоєю і невеликими шишками, або такі дерева в сукупності. З-за темних сосен, з-за кучерявих дубів пробивалися рожеві промені (Вовчок, І, 1955, 302); Вищі від усіх дерев стояли тут сосни.. з голими, жовтими, як віск, стовбурами і зеленими, рясними вершинами (Скл., Святослав, 1959, 14); Де березина витісняла сосну та пропускала паруси сонця, все, здавалось, залите було зеленим бенгальським вогнем (Коцюб., І, 1955, 308); Весною сосна найбуйніше росте — відкладаються нові клітини, вона росте в товщину й угору (Ю. Янов., II, 1958, 124); * У порівн. Прямий [Еней], як сосна (Котл., І, 1952, 290); // Деревина цього дерева. Вогник над свічкою ворушиться, як бджола коло квітки, пахне мертвяком і стружками з сосни (Ю. Янов., II, 1958, 184); // Гілка цього дерева. Бачу — по дорозі сосну розкидають (Щог., Поезії, 1958, 116); — Та хай сосни в посадці наламають! — гукнула котрась [з дівчат] (Головко, II, 1957, 97).
2. Сосновий гай, ліс; сосняк. Незабаром вони натрапили на громаду хлопців, що сиділи в сосні на піску (Тют., Вир, 1964, 41).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 9. — С. 469.