СТРА́ННИЙ, а, е, СТРА́ННІЙ, я, є, заст. Мандрівний. [Грицько:] Містечко наше хоч і велике, а нема тому странному народові де захисть [захист] знайти (Мирний, V, 1955, 184); Йде до нас якийсь чоловік із хутірця, зближився [зблизився] та: — Добридень,.. люди странні! Відкіля бог несе? (Морд., І, 1958, 46); // у знач. ім. стра́нний, ного, стра́нній, нього, ч. Странник (у 2 знач.). — Господь велить прийняти прохожого — странного: прийми його і напій його… (Мирний, І, 1954, 215); В будинок опустілий Вийде странній до тебе (Кост., І, 1967, 90).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 9. — С. 750.