ТРАХ, ТРАХ-ТРА́Х, виг.
1. Звуконаслідування, що означає різкий, сильний шум, тріск від падіння, удару тощо; торох. Раптом т-ррах!.. трах-трах!.. Віконна рама затремтіла, і всі шибки дико задеренчали (Коцюб., І, 1955, 403); Враз у віконницю знадвору — трах! — видно, цеглиною. Трах! — десь у двері на тім кінці будинку (Головко, II, 1957, 177).
2. розм. Уживається як присудок за знач. тра́хнути і тра́хнутися. Виляти молотникові не можна: молотник не косар, — той сяде нагострити косу та й одпочине; молотник і не жнець, — той сам гонить постать. А тут трах-трах, трах-трах, — не оставайсь! (Барв., Опов.., 1902, 305); Тільки хотів парубок щось відповісти, як Матюшина важка долоня з усього розмаху у висок його — трах! (Головко, II, 1957, 144); [Казидорога:] Та й взяв [Рябина] громадську печать, розпік на огні та й трах! Аж м’ясо зашкварчало! (Фр., IX, 1952, 390).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 10. — С. 239.