УБУВА́ТИ1, а́є, недок., УБУ́ТИ, убу́де; мин. ч. убу́в, ула́, уло́; док. Зменшуватися в кількості, об’ємі, ступені вияву. — Я хочу, щоб у мене була повна гладишечка грошей і щоб цілий рік вони не убували, скільки б я їх не брав (Україна.., І, 1960, 111); Тож, коли б цілість всесвітня з вогняних складалася тілець; То чи вони прибували б чисельно, чи то убували, Чи відміняли свій лад і стосунки, чи то зберігали, — Все надаремне: вогонь би незмінне вогнем залишався (Зеров, Вибр., 1966, 144); Може, тому й не убуває сили в Дунаї, що він вічно рухливий, що він завжди в боротьбі! (Чаб., Балкан. весна, 1960, 250); — Ну, сьогодні снігу убуде! — обізвався знову Кирило.. — Іч, як драгліти став, — так водою і взявся! (Мирний, III, 1954, 68); — Нехай побесідують люде, Досхочу медку поїдять, У мене його не убуде… (Манж., Тв., 1955, 40); // Знижуватися в рівні, спадати (про воду в річці, водоймищі).
УБУВА́ТИ2 див. вбува́ти.
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 10. — С. 361.