УБІ́ЛЮВАТИ (ВБІ́ЛЮВАТИ), юю, юєш, УБІЛЯ́ТИ (ВБІЛЯ́ТИ), я́ю, я́єш, недок., УБІЛИ́ТИ (ВБІЛИ́ТИ), убілю́, убі́лиш, док., перех.
1. Робити білим. Скувала озеро зима,.. вбілила простори снігами (Гонч., Вибр., 1959, 275); * Образно. Я землю свою Обстоював серцем юнацьким в бою.. В пекучі морози я плив через ріки, І паморозь чуб мій вбілила навіки (Стельмах, V, 1963, 145).
2. тільки док., розм., рідко. Вибілити (полотно). Як подарує було йому Мар’янка к Новому году сорочку (що було й конопель сама на неї втре, сама й випряде, сама й вбілить), то щасливий він тоді зовсім чоловік бував (П. Куліш, Вибр., 1969, 289); — Адже ж тітка казали, щоб ти полотно убілила, чого ж не робиш, як приказано? (Григ., Вибр., 1959, 181).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 10. — С. 356.