УПИВА́ТИСЯ1 (ВПИВА́ТИСЯ), а́юся, а́єшся, недок., УПИ́ТИСЯ (ВПИ́ТИСЯ), уп’ю́ся, уп’є́шся, док.
1. П’ючи вино, горілку і т. ін., п’яніти, ставати п’яним. З того часу щовечір вона була й п’яна; а вирве вдень годинку, то і вдень уп’ється (Вовчок, І, 1955, 267); — Коли б не впиться, — сказала Кайдашиха і оддала хазяйці чарку (Н.-Лев., II, 1956, 281); Хропе сторож, що упився з нагоди приїзду паничів (Довж., І, 1958, 222); А гості впилися, сидять посовілі (Перв., II, 1958, 387); * Образно. Десь з середини серпня дощі почали лити через день, земля так впилася вологою, що лежала п’яна, сита, врунилась (Збан., Курил. о-ви, 1963, 177).
2. перен. Насичуватися чим-небудь, вбирати щось у великій кількості. Лежать неозорі колгоспні лани, — і озимі, і ярі, — лежать колгоспною любов’ю викохані, сонцем упиваються… (Вишня, І, 1956, 371); О хмари, не пливіть… зелені Поля ще не впились, Хай ллються ще струмки студені (Рильський, І, 1960, 94).
◊ Упива́тися (упи́тися) кро́в’ю (кро́ві) див. кров.
3. чим, рідко чого і без додатка, перен. Дуже втішатися чим-небудь, мати насолоду від чогось. Я люблю тебе, пташино, Як щебечеш між квітками, — Мовчки слухаю й радію, Упиваючись піснями (Гр., І, 1963, 109); Іди ж, Насичуйся весною, упивайся, Вбирай у себе голоси та барви (Рильський, І, 1956, 77); Прага співає, дзвенить, тріумфує, впиваючись радістю весни й перемоги (Гончар, III, 1959, 458); Лови летючу мить життя! Чаруйсь, хмілій, впивайся І серед мрій і забуття В розкошах закохайся (Олесь, Вибр., 1958, 41); [Хвора:] Якби вдалось моє велике діло, Я б упилася щастям перемоги, — Не спогадом, надією жила б (Л. Укр., І, 1951, 120); Ти жити хтів хоть хвилю так, як другі, Хоть капельку солодощі життя Закоштувати, дихнути свобідно Хоть раз, упитись жару й забуття (Фр., XIII, 1954, 407).
УПИВА́ТИСЯ2 див. впива́тися1.
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 10. — С. 458.