ЦЬКУВА́ТИ, у́ю, у́єш, недок.
1. перех., ким і без додатка. Напускати собак на кого-небудь. Приходить [пес] до колиби надвечір, а вівчарі почали його цькувати своїми псами (Калин, Закарп. казки, 1955, 163); — Бабусю, а як поприлітають лелеки, то ви скажіть Плачинді, хай їх собаками не цькує (Стельмах, І, 1962, 7); Кирило Іванович насилу одбився від собак. Коли він мотався.. на всі боки, то суддя стояв на порозі, цькував і сміявся (Мирний, І, 1954, 162); // Заганяти і вбивати звіра, дичину з допомогою собак.
2. перен., розм. Переслідувати кого-небудь різними нападками, наклепами і т. ін., знущатися з когось. Отам-то милостивії ми Ненагодовану і голу Застукали сердешну волю Та й цькуємо (Шевч., І, 1963, 324); [Павло:] Всі ви умієте з-за вугла цькувать та в кишені дулі давать!.. (Кроп., II, 1958, 369); — Я ніколи не був проти миру,— відповів хаджі. — Це ти мене скрізь цькуєш, висміюєш, ганьбиш перед біднотою (Донч., І, 1956, 153); // Підмовляти до ворожих дій, підбурювати проти когось. — Ви таки його [дяка] стережіть, Єфросинія Андріївна,— цькував Колісник..— Хіба я не знаю? — гримнула дячиха. — Знаю! (Мирний, III, 1954, 86).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 11. — С. 259.