ШУМІ́ТИ1, млю́, ми́ш; мн. шумля́ть; недок.
1. Видавати, утворювати шум (див. шум1 1). Шуміли верби… рвались листя; Гули вітри попід мостом… (Бор., Тв., 1957, 55); Зійшли сніги, шумить вода, Весною повіва (Граб., І, 1959, 327); Шумлять там шовкові убрання (Л. Укр., IV, 1954, 122); Нічка осіння, похмура; Вітер по лісі шумить (Крим., Вибр., 1965, 93); Коли вони добігли до перших хат, тепла благодійна злива шуміла навколо (Тулуб, В степу.., 1964, 127); Земля, обсипаючись, глухо шумить (Бажан, І, 1946, 144); На столі, як і раніше, весело шумів самовар (Шиян, Гроза.., 1956, 159); Свистять, шумлять, гудуть машини Уздовж бетонного шосе (Дмит., Осінь.., 1959, 5); Народ поволі стягався.. Майдан виповнявся і починав шуміти (Коцюб., II, 1955, 80); От і каже якось мама: — Діти, ви ж сьогодні не пустуйте, не шуміте (Забіла, Малим.., 1958, 19); За вікнами готелю шумів і переливався вечірнім сяйвом старовинний Львів (Стельмах, II, 1962, 356); // чим, об що. Створювати шум. Рано починається робочий день на селі. Ще не встало сонце, .. а вже шумить веретеном безсонна молодиця (Хотк., І, 1966, 127); Всім було байдуже, як улицею, шумлячи шовками, пройшла якась пані (Вас., І, 1959, 214); Ми мріяли, коли виросте струнка красива тополя, як вона шумітиме густим листям (Донч., V, 1957, 498).
◊ Аж гай шуми́ть (шумі́тиме) — виражає інтенсивність якоїсь дії.— Славну історію має село. Хто пана перший громив у дев’ятсот п’ятому році? Івчанці.. І за роботу так візьмуться, аж гай шумітиме… (Стельмах, II, 1962, 188); Шуми́ть (шумі́ло) у ву́хах у кого — про відчуття (перев. хворобливе), що створює враження звучання, гулу у вухах. А він так приязно дивиться, як не з’їсть своїми карими очима… А мені так соромно, що аж у вухах гуде та шумить… (Мирний, І, 1954, 78); Шуми́ть (шумі́ло) у голові́ в кого, кому — про відчуття важкості, болю в голові, що виникає від утоми, хвороби, сп’яніння тощо. Настя стоїть, на всіх, на все дивиться та шепче: — Я вже сьогодні випила,— шумить мені в голові… (Вовчок, І, 1955, 271); У голові шумить йому, в вухах дзвенить, в очах поночі (Тесл., З книги життя, 1918, 194); Зразу ж страшенно захотілося спати.. Повіки злипалися, в голові шуміло (Смолич, I, 1958, 84).
2. перен. Проходити жваво, бурхливо (про життя, молодість і т. ін.). Буйна молодість, що про неї в старші роки стільки згадується, шуміла десь далеко-далеко від них (Вільде, Винен.., 1959, 19); Од верстата тіні бродять на стіні… Шумить життя (Сос., Близька далина, 1960, 25); Життя кудись іде. Життя шумить і грає. Немов напровесні пливе поток [потік] бурливий (Рильський, І, 1960, 114).
3. перен., розм. Багато, голосно, збуджено говорити, жваво обговорювати що-небудь. Робітники ще довго шуміли. У хаті ставала щораз більша задуха від людських тіл, диму й одягу, пересяклої вогким повітрям ранньої весни (Кобр., Вибр., 1954, 126); Шумить громада. Голоси поволі хрипли (Головко, II, 1957, 221); Вранці всі курси шуміли морем балачок. Вночі хтось ограбував льох під будинком (Кир., Вибр., 1960, 63); — Досі тільки й шуміли скрізь: Маркушевський — геній, Маркушевський підняв факультет, Маркушевський дає найвищі показники в університеті. А тут вискакуєш ти і трах його по кумполу: не зазнавайся! (Ю. Бедзик, Альма матер, 1964, 115).
4. перен., розм. Швидко пересуватися, мчати. Де ж то гість забаривсь? Глянуть — степ закуривсь: Жваве військо шумить-насуває (Граб., І, 1959, 296); Як жовті лисиці-красуні, проміння упало по полю. Орда відступала на південь, шуміла півколом крутим (Мал., Звенигора, 1959, 90).
ШУМІ́ТИ2, і́є, недок. Те саме, що шумува́ти1; пінитися. Вода гула на лотоках, шуміла білою піною нижче од коліс, бризкала ніби туманом, в котрому неначе грали в хрещика маленькі веселки (Н.-Лев., II, 1956, 307); — Тут тобі бенкет безперестанку, день у день, кумпанія гарна, вино аж шумить-ллється, карти, розкоші всякі… (Коцюб., І, 1955, 139); Вино кипуче Іще шумить серед стола; Вечірня налягає мла… (Пушкін, Є. Онєгін, перекл. Рильського, 1949, 112).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 11. — С. 562.