Твір на тему: «Невмирущість духовної краси за драмою Лесі Українки «Лісова пісня»

Головною героїнею поетичної драми Лесі Українки «Лісова пісня» є витвір народної фантазії й міфологічна істота на ім’я Мавка. Письменниця дає цьому персонажеві ніжну натуру, співочу душу й дівочу вроду. Досить важливу роль в образі Мавки відіграє її довге волосся. Вільна, як і навколишня природа, що її зростила, Мавка ходить з перевитою ніжними квітами розпущеною чорною косою. І це не випадково, адже коса в народному уявленні — це символ волі, вроди та дівочої цноти. Краса Мавки підкреслюється зоряним вінком, який у творі є символом усього кращого, що було в дівчині і символом усього найкращого, що повинна мати кожна людина. Протягом усієї п’єси Мавку супроводжує вогненне сяйво зоряного вінка.

Героїня «Лісової пісні» сприймається не тільки як дивовижний казковий образ, у якому втілена людська мрія про вільне життя і щастя, а й реальна дівчина. Мавка приваблива за своєю щирістю, незламністю, почуттями й характером. Героїня драми мужня і горда, в її образі письменниця втілила свій людський ідеал, ідеал відданої своїм переконанням і почуттям, духовно багатої, волелюбної й гордої людини.

Образ Мавки Леся Українка протиставляє у творі тим дріб’язковим людям, світ яких закінчується у тісному міщанському кутку, світ яких далекий від усього прекрасного й високого. Адже саме в такому яскравому протиставленні найбільш чітко сприймається головна ідея твору. Ця ідея полягає в невмирущості усього прекрасного й високого, що є в справжній людині, у вислові, який проголосила героїня феєрії: «Ні! Я жива! Я буду вічно жити! Я в серці маю те, що не вмирає».

Стосунки між головною героїнею твору і Лукашем нагадують стосунки ще однієї відомої нам літературної пари: Гриця Бабенка й Марусі Чурай з однойменного твору Ліни Костенко. Розлад у стосунках цих героїв виник через те, що «Гриць ходив ногами по землі», а кохання Марусі «сягало неба». Те ж саме, що й про Гриця, можна сказати й про Лукаша, який казав: «Любов любов’ю, а життя життям». На жаль, усі зусилля Мавки підняти коханого на свою висоту не дали ніяких результатів, а якщо і дали, то занадто пізно.

Тільки з часом герой починає усвідомлювати, наскільки багато він втратив. У Лукаша відроджується потяг до незайманого, прекрасного кохання, він стає мудрішим. Під впливом жорстоких життєвих законів він усвідомлює, що в його існуванні немає сенсу. Лукаш замислюється: «А треба жити?». Герой просить у Долі:

«Пригорни, моя Доля,

Хоч руками долинку,

чи не знайдеш під снігом

з дивоцвіту стеблинку».

Під «дивоцвітом» авторка має на увазі те найголовніше, що загубив Лукаш: своє духовне багатство. Ідея його невмирущості найсильніше відчувається в останньому монолозі Мавки:

«Легкий, пухкий попілець

Ляже, вернувшийся в рідну землицю

вкупі з водою там зростить вербицю,-

стане початком тоді мій кінець».

В одному зі своїх листів до матері письменниця написала про те, що образ героїні створеної нею «Лісової пісні» «зачарував її на весь вік». Це зачарування передається кожному, хто прочитає цей твір, бо все в ньому освічене прагненням до незвичайного, небуденного і прекрасного, освічене яскравим полум’ям духовності. Тому і зараз поетичне слово Лесі Українки, яке письменниця називала «співучим полум’ям», світиться на повну силу, дає нашим співвітчизникам зрозуміти, що головне у житті — це високий і чистий людський дух.