ДЕМ’ЯНКО ДЕРЕВ’ЯНКО, або ПРИГОДИ ЕЛЕКТРОННОГО ХЛОПЧИКА

ЩО ЗАДУМАВ ГОЛОВАНЬ

Одного жаркого літнього дня учні Непитайлівської школи Невідомого району — Головань і Рукань — приїхали до Києва на екскурсію. Вони найкраще вчилися, і зрозуміло, що саме їх, а не кого іншого преміювали путівками до столиці.

Вставши з електрички, хлопці попрямували до виходу в місто. Спустилися в тунель, пройшли попід ко-ліями, на яких стояли пасажирські поїзди, і вийшли на привокзальний майдан. А на тому майдані таке творить-ся! Люду видимо-невидимо. Фуркають машини, вистукують колесами трамваї, м’яко, неначе крадучись, під’їж-джають тролейбуси. І все підхоплюють людей і везуть у місто. А людей не меншає. Плавом пливуть вони з поїздів.

Хлопці, не розбираючи дороги, подалися на майдан. А посередині, якраз на проїжджій частині, стали, роздивляються.

— Ох і машин! — захоплено вигукнув Головань.

— Угу, — буркнув Рукань.

Вони й не помітили, як позаду них збилися машини.

Спочатку зупинилася “Волга”, щоб не наїхати на роззяв, потім “Жигули”, а за ними й “Москвичи” та “Запорожци”.

— То що, шукатимемо нашу екскурсійну базу чи поблукаємо по місту? — спитав Головань.

— Краще поблукаємо, — запропонував Рукань.

У цей час до гурту автомашин підкотив ще й тролейбус.

Фари його, як великі очі, сердито спалахнули проти сонця.

Ш-ш-ш-ш — зашипіло щось у тролейбусі. “Чого стоїш-ш?” — неначе запитував вагон. Це водій випускав стиснене повітря, сигналив хлопцям.

Та вони нічого не чули. І коли б не сюрчок міліціонера, хтозна-скільки затримували б рух.

Сюрчок пролунав погрозливо. Друзі оглянулися й аж присіли — позаду них машин видимо-невидимо. Що тут робити? Так і в халепу можна вскочити! Затримають як порушників порядку та ще й додому відправ-лять. А дома сорому не обберешся.

Недалечко пропливав потік людей, і хлопці, не роздумуючи, шаснули між пішоходів. Ще хвилина, і вони опинилися біля привокзальної станції метро. Тепер їм уже не страшні були сюрчки міліціонера, що лунали десь позаду.

Ескалатором вони спустились униз, а там сіли у вагон підземної електрички. Двері щільно зсунулися, і поїзд рушив.

— Ех ти, роззява! — обернувся Головань до товариша. — Став посеред майдану і гав ловить!

— А ти?

Голованеві нічого було заперечити, і він заговорив про інше:

— А знаєш що, давай чкурнемо на Виставку передового досвіду!

— Давай.

— Там є одна дуже цікава штука. Я читав у журналі.

— Одна? — засміявся Рукань. — Там багато чого цікавого…

На станції “Хрещатик” вони встали, ескалатор виніс хлопців на поверхню. Розпитались, як утрапити до Виставки, сіли в тролейбус і поїхали. Головань усю дорогу дивився у вікно і все намагався рахувати поверхи високих будинків, а Рукань пробував читати вивіски. Незчулися, коли й до Виставки докотили. Тут уже гав не ловили.

Головань повагом підійшов до чергової і чемно спитав:

— Скажіть, будь ласка, в якому павільйоні кібернетична черепаха?

Жінка показала, і друзі подалися.

…На низенькому столику з невисоким бортиком, обтягнутому матерією, рухається на трьох коліщатках невеликий пристрій, більше схожий на праску, аніж на черепаху. Крізь прозорі плексигласові стінки видно вся-кі котушки, моторчик. Підкотилась черепаха до бортика. Далі їхати нікуди, і вона дає задній хід. Повертається і їде в іншому напрямку — де вільно. Та ось дівчина-лаборантка перегородила їй дорогу указкою, і тієї ж миті, коли черепаха тицьнулася в перепону, засвистіла. Повторила це кілька разів — двічі або тричі. Потім уже не ставила перепон, а лише свистіла. І тепер черепаха тільки-но зачує свисток — одразу зупиниться, постоїть на-шорошено, неначе щось обмірковуючи, а потім обережно рушає далі. У неї виробився умовний рефлекс.

Довгенько кружляла черепаха по столу, і наші хлопці не зводили з неї очей. Нарешті повернула до бор-тика, на якому вилискувала металева стрічка, уперлася в неї буфером і заклякла.

— Заряджається, — пояснила дівчина-лаборантка. — Туди підведено струм, і вона сама стає на заряд-ку…

Рукань тільки потилицю чухав з того дива, а Головань не зводив очей з черепахи.

— Чи це не Тортіла часом? — пожартував Рукань.

Його товариш наче прокинувся зі сну:

— Тортіла, кажеш? Яка Тортіла?

— Аз казки про Буратіно. Хіба забув? Це ж вона дістала з дна озера золотого ключика й дала його де-рев’яному хлопчикові. Добра була черепаха.

— Тортіла… Тортіла… — бубонів Головань. — Це, брат, електроніка… І дерев’яний хлопчик, значить…

Більше він не сказав ні слова. Тільки замислився чогось.

— Чого це ти все мовчиш? Чи тобі заціпило? — спитав Рукань, коли вони виходили з Виставки.

Головань не відповів нічого: він щось обмірковував і просто не почув запитання.

РОБОТ ЗАГОВОРИВ

З Києва до своєї рідної Непитайлівки хлопці повернулися навантажені найрізноманітнішим електро— і радіоначинням. Маленькі акумулятори, котушки, всякі там електромоторчики, трансформатори, лампочки, на-півпровідники, транзистори… Та хіба все перелічиш?