Друга планета

- Дімаров Анатолій Андрійович -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+


—У-р-ра, ми летимо на Венеру!

Ми — це я, татко, мама і тітка Павлина.

Спершу, правда, збиралися летіти лише тато і мама. Мене ж знову на все літо спроваджували до тітки. Я, звісно, закомизився, що до тітки не хочу, а хочу із ними.

—Зрозумій, що тобі з нами не можна!— переконувала мене мама.— Ми ж летимо не відпочивати, а в експедицію.

—То й мене візьміть у експедицію!

—Ні, ти просто неможливий!.. Хай із тобою ще татко поговорить…

Мама завжди отак: як що, так і одсилає до татка.

—Тобі не подобається у тітки Павлини?— запитує татко.— Тобі там не цікаво?

Це запитання не зовсім чесне: татко наперед знає мою відповідь. Бо ще не родилася людина, якій не було б цікаво у тітки Павлини.

Бо тітка Павлина не така, як усі.

По-перше, вона — генний інженер рослинного й тваринного світу, її невеликий котедж, розташований на дослідній станції, набитий такими штуковинами, що мороз поза шкірою пробігає, доки звикнеш до них хоч трохи.

Що б ви сказали про квітку, яка сама себе поливає? От висить поруч трубка із краником, квітка простягає щось схоже на зелену руку, відкриває краник і ллє собі на коріння скільки їй потрібно. Напилася і — хоп!— закрутила. А підійдеш до неї — так і наставить на тебе листя, наче локатори. І добре знає тітку Павлину — одразу ж тягнеться до неї стебельцями.

Я сам не раз бачив, як тітка її пестила: квітка аж вигиналася, і мені здавалося, що вона от-от замуркоче, мов кицька.

Або про кактуса-сторожа при самісіньких дверях. Двометрового дідугана, всіяного отакенними колючками. Скаже тітка Павлина: «Алтик, свої» — він пропустить, тільки колючками вслід поворушить. А скаже: «Чужий» — так одшмагає колючками, що й іншому дорогу закажеш! Раз як розсердився на мене — весь день не пускав у двері. Поки не прийшла тітка Павлина.

Не кажу вже про Цезаря: тітка теж його сконструювала — змішала одні гени з іншими. (Це я так кажу, тітка ж розповідала по-іншому: щось дуже складне й поки що не зрозуміле для мене. Я був аж задрімав. Тітка розсердилася на мене, ляснула по лобі й сказала: «З тебе ніколи не буде генетика!» А у вустах тітки Павлини генетик і нормальна людина — одне й те ж поняття.)

Так про що це я?.. Ага, про Цезаря! Мені ще зроду не доводилося бачити такої чудернацької істоти: тітка «намішала» в неї стільки генів, що тепер і сама, мабуть, не розбереться, що й до чого.

У Цезаря морда, як у тигра, тулуб, мов у лева, лапи, як у мавпи, а хвіст, наче в бобра. Він спритно лазить по деревах, перестрибуючи з гілки на гілку, бігає по землі і плаває у воді. Я й то не можу пірнути так глибоко, як Цезар. До того ж він нявчить, наче кіт, і гавкає, мов собака. А коли розсердиться, то вигинає спину і шипить, наче в нього вкачано сто атмосфер.

Шипів Цезар якось і на мене — коли ми бавилися і я ненароком скубнув його.

—Що ти йому зробив?— допитувалася тітонька.

Я відповів, що нічого. І подумки втішався, що Цезар не вміє розмовляти. А то дісталося б мені від тітки!

Ну, з Цезарем ми помирилися швидко, бо йому без мене, як і мені без нього, не обійтися ніяк. З ранку до вечора гасали ми з ним навколишнім лісом чи купалися в річці, і ви подивилися б, як підбирали хвости всі собаки, що стрічалися нам на дорозі! А коти вилітали одразу ж аж на верховіття дерев. І жоден із хлопців не смів мене й пальцем зачепити.

Так що мені в тітки дуже цікаво!

—То чим тобі не подобається в тітки Павлини?— допитується татко.

Не знаючи, що відповісти, я опускаю голову. І тут мене виручає сама тітка Павлина: лунає мелодійний дзвінок, і на відеофоні виникає її енергійне обличчя.

Я дивлюся на неї і вкотре вже думаю, що тітка Павлина разюче схожа на татка: ті ж очі, ті ж брови й ніс, а коли щось говорить, то й губи кривляться так, як у татка. В неї і хода не жіноча: ступає так широко, що не кожен за нею й уженеться. І енергійно вимахує при цьому руками. Може, тому тітка Павлина зроду-віку не носила спідниці. І так і не вийшла заміж.

—Привіт!— сказала тітка Павлина.— Ви ще тут живі?

—Живі!— озвався весело татко: він завжди веселішав, коли бачив сестру.— А як поживають твої людоїди? Скоро вийдуть на вулицю? (Тітка Павлина билася над тим, щоб навчити квіти пересуватися.)

—Скоро, братику, скоро.— Тут погляд тітчин зупинився на мені: — А ти чого це мов у воду опущений?

Я ще більше набурмосився.

—Що з ним сталося?— це вже до татка.

—Не хоче їхати до тебе!— відповів насмішкувато татко.— Йому, бач, у тебе набридло.

— І зовсім не набридло!— вирвалося мимоволі у мене: тітку Павлину я любив і не хотів її образити.

—Ви що, збираєтесь послати Вітю до мене?

—Збираємося!— вигукнув татко.— Ти ж сама про це просила!

—Нічого не вийде!— категорично заявила тітка Павлина.— Я лечу на Венеру.

—Ти?.. На, Венеру?..— У татка стало таке обличчя, наче тітка сказала: «У пекло».

—На Венеру — куди ж іще в дідька!— почала уже сердитись тітка Павлина.