Хай спиниться чудова мить!

ХАЙ СПИНИТЬСЯ ЧУДОВА МИТЬ!

Замість останнього слова

18 травня за старим стилем був день народження моєї матері. Я вистрибом повертався додому, склавши останнього іспита з географії, а це означало, що я перейшов з третього класу Охтирської гімназії в четвертий. Замість подарунка, я ніс матері "п'ятірку", яку не так легко було добути в НикАнора Івановича Клевцова, прозваного в гімназії за довготелесість "Макароном". У Макарона, викладача географії, був свій улюбленний "коник", на якого він раз у раз сідав на іспитах: з ледве помітною в старих вицвілих очах хитрістю Макарон загадував учневі мандрувати з Охтирки в різні країни світу. Ще напередодні я подумки мандрував до Нью-Йорка, Сінгапура й Сіднея, але найбільше наполягав на подорож до Англії. Це тому, що в Лондоні жив знаменитий генерал Баден-Пауль, основоположник бойскаутизму. Про цього генерала я вичитав у єдиному на всю дореволюційну Росію журналі "Ученик", котрий активно пропагував створення в Росії організації бойскаутів під назвою "Юные разведчики". Я зважився написати цьому лондонському генералові листа, і, на мій крайній подив, через місяць одержав од генеральської секретарки відповідь російською мовою з купою бойскаутських книжок та журналів по-англійському.

Сьогодні на іспиті мені поталанило витягти квитка "Англія". Тільки-но я почав оповідати про людність, флору й фауну Британського острова, як Макарон спинив мене:

— А чи не будете ви ласкаві розповісти нам, як ви поїдете з Охтирки до Лондона?

Я одразу ж на словах поїхав залізницею до Одеси, сів на морський пароплав і майнув ним у Чорне море. Проскочивши щасливо через Босфор і Дарданелли та перетнувши Мармурове й Егейське моря, я виплив у Середземне, далі через Гібралтарську протоку опинився в Атлантичному океані й, минаючи береги Іспанії та Франції, дістався до Ла-Маншу, де замислився — чи мені зійти з пароплава в Дуврі й їхати до Лондона залізницею, чи пливти далі до гирла Темзи, щоб там, пересівши на річковий пароплав, прибути до столиці Великобританії.

— А ще як можна — з Охтирки до Лондона? — підступно спитав Макарон, та я, не моргнувши оком, затараторив:

— Можна через Петербург, Фінську затоку...— і Макарон, не питаючи вже мене ні про флору, ні про фауну, вивів у журналі жирне "5".

Ідучи додому, я ще раз подумки повторював свою вдалу подорож із Охтирки через моря й океан, наперед смакуючи пиріжки з м'ясом, які мати так уміло пекла за рецептами "Советы молодым хозяйкам".

Але-що це? Коло нашого дому на розі Вище-Котелев-ської вулиці та Зеленого провулка збираються люди, тривожно перешіптуються, а дехто, сміливіший, видряпується на призьбу, щоб зазирнути в крайнє вікно. Гості? Та ні, гості прийдуть увечері привітати матір з днем народження й ніхто з них не дозволить собі так поводитись у гостинному, але строгому щодо пристойності нашому домі...

Передчуваючи щось недобре, я прискорив ходу й через одчинені навстіж двері увійшов до покоїв, де теж товклися хтозна-чого чужі засмучені знайомі й незнайомі люди.

Назустріч мені кинулась моя заплакана мати й гірко заридала:

— Подумай тільки, яке лихо, та ще в мій день: Федінька застрілився! О боже...

Я кинувся в кутню кімнату, де з початку навчального року жив у нас на квартирі восьмикласник Федя Горбач.

Засунувши під потилицю ліву руку й витягнувши на ліжку довгасті, покладені одна на одну ноги, лежав нерухомо одягнутий у чорну тужурку Федя. Права рука, мабуть після пострілу, впала, випустивши револьвер, і тепер безсило звисала з ліжка. З маленької дірочки на правій скроні тягнулась темно-червона струмина закипілої вже крові, а на підлозі застигла невелика кривава калюжка.

За Фединим столиком сидів поліцейський пристав і повільно гортав сторінки підручників та книжок, шукаючи передсмертної записки самогубця. Край столика лежав маленький, блискучий, витертий від крові револьвер системи "Бульдог", з якого Федя порішив себе. Пристав на всякий випадок повиймав із револьвера решту — п'ять набоїв, і вони лежали поряд купкою як речові докази події. Я здаля дивився на них і ніяк не міг збагнути, як могла маленька олив'яна кулька обірвати людське життя, та ще на світанку його.

Мати покликала мене їсти, але я ще раз глянув на мертвого Федю, в якого на губах застигла, здалось мені, усмішка, а високе чоло ніби ще думало щось, тільки темна струмина на щоці й червона пляма на підлозі свідчили, що Феді більше нема й ніколи не буде. Ніколи! Яке це страшне слово...

Мати завела мене в спальню, де не було сторонніх людей, що без дозволу товклися в наших покоях, і, підсуваючи мені тарілку з теплими ще пиріжками, схвильовано оповідала: — Вийняла пиріжки з печі, глянула на годинника: вже на одинадцяту пішло, а Федінька ще спить. Хотілось почастувати його гаряченькими пиріжками, підійшла до його дверей, постукала тихенько раз — не озивається; постукала вдруге — мовчить. Тихенько прочинила двері, глянула, а там — на підлозі кров і непогашена свічка на стільці біля ліжка догорає... Я стерялась, кинулась у двір і кричу: "Люди добрі, допоможіть! Наш Федя наклав на себе руки..." Збіглись сусіди, хтось кинувся в поліцію, повідомили молодшого Федцного брата, що живе аж на Повстяній, той прибіг, постояв, бідолашний, трохи й помчав на пошту — телеграму батькам... Уявляю, що буде з нещасною Фединою мамою!..

Я надкусив теплого пиріжка з м'ясом, але їсти далі не міг. Певно, й мертве Федине тіло — ще тепле,— промайнуло в голові, і мене так занудило, що я потім цілий рік не міг дивитись на пиріжки з м'ясом.

Федя був один з перших учнів в останньому восьмому класі Охтирської гімназії. Він видавався не про свої літа старшим і розвиненішим і скидався більше на студента, ніж на гімназиста. Проте не чванився тим, був добрим товаришем, а у вільний час охоче розмовляв і зі мною, жовторотим третьокласником. Якось я похвалився Феді, що в петербурзькому журналі "Ученик" надруковано мого вірша "Цусима", і Федя по-діловому спитав: "А гонорар вони платять?" Уперше почувши це слово, я сприйняв його не як грошову вартість, а від латинського "Ьопог", цебто вияв пошани й зичливості, і впевнено відповів: "Аякже! Ось надіслали авторського примірника й заохочувального листа". Федя посміхнувся й пояснив мені прозаїчне значення цього дивного слова.

У третій чверті того року до нашої гімназії прибув замість симпатичної, але хворої на туберкульоз викладачки французької мови Софії Нарцизівни справжній француз, мало не з самого Парижа, месьє Шарль. Високий на зріст, трохи смаглявий, з пишними чорними вусами й такою ж чорною кучмою на голові, він здавався мені схожим на Мопассана, якби можно було вдесятеро збільшити його розум, такт і кмітливість. Хтозна, чи мав він якусь педагогічну освіту, бо в його поводженні й методиці цього не було помітно, а в гімназії пройшла чутка, що він просто колишній лакей з якогось фешенебельного паризького ресторану. Про Росію, з усього видно, в нього було досить тьмяне уявлення як про країну, людність якої визначається фанатичною релігійністю й безмежною глупотою. Це призводило до курйозів, чутка про які миттю облітала всю гімназію й передувала першим педагогічним дебютам в інших класах. Отак, приміром, у четвертому класі лекція французької мови була першою; черговий у класі, як годилося, вийшов до кафедри прочитати молитву перед навчанням і доповісти вчителеві, кого немає в класі та що загадано на сьогодні вивчити. Чергувати в той день випало відомому своїми витівками пустунові, котрий, прочитавши належну молитву, став читати й інші, що пам'ятав із закону божого. Коли його релігійний репертуар вичерпався, він з тим же побожно-серйозним виразом обличчя став декламувати байки Крилова, ревно хрестячись і раз у раз стаючи навколішки* Увесь клас давився від сміху, але, щоб не загнати чергового на слизьке, ледве стримувався й мовчки хрестився. Француз стоячки терпляче ждав кінця безкінечного моління: треба ж бо поважати релігію й звичаї чужої країни! Тим часом одчай-дух, низько вклоняючись до ікони в кутку класу, позирав між навмисно розчепіреними ногами на круглі вікна в дверях позаду, куди інколи заглядав наглядач, а то й сам інспектор гімназії. Це була доречна обережність, бо інспектор таки цікавився, як проходять у класах перші лекції месьє Шарля.

Пустун дійшов до байки "Лисиця й виноград" і пополотнів: у кругле вікно, напружено прислухаючись, дивився інспектор, здивований, що так довго затяглася коротка молитва перед навчанням. Він рвучко увійшов у клас, проінструктував ламаною французькою мовою месьє Шарля і вивів з собою зухвалого пустуна.

Месьє Шарль, дізнавшись, як його пошили в дурні, розгнівався не тільки на четвертий клас, а й на всю Охтирську гімназію і раз у раз вигукував з французьким прононсом "больван!" — одне з небагатьох слів свого убогого російського лексикону. Особливо він побоювався капосних підступів в останньому, восьмому класі, де сиділи дебелі парубчаки, дехто з темним пушком над верхньою губою й майже всі з хитрувато-скептичними поглядами, з якими вони не крились перед збентеженим месьє Шарлем.

У лексиконі месье Шарля бракувало чомусь слова "фамилия" й через те він користувався словом "имя", що теж призводило до непорозумінь. Коли месьє Шарль уперше прийшов у восьмий клас, він, оглядаючи учнів своїми чорними вирлами, звернув увагу на серйозне обличчя Феді Горбача. Мабуть, помисливому французові Федя видався найспокій-нішим для першого знайомства.

— Как твое имя? — спитав месьє Шарль, показуючи ручкою з пером на Федю.

Федю трохи кинуло в жар від звернення француза до нього на ти, бо всі вчителі звертались до учнів, починаючи з першого класу, на ви, але він стримався й спокійно відповів по-російському:

— Федор.

Француз кинувся до класного, журналу, де на першому місці стояли прізвища й лиш на другому імена. Він пробіг очима через усі двадцять дев'ять прізвищ, але "Федора" не знайшов. Не інакше як нова каверза, подібна до безкінечного моління в четвертому класі,— подумав месьє Шарль, і роздратоване лице його стало буряково-червоним.

— Больван! Как твое имя? — крикнув він гнівно.

Для амбітного Феді цього було занадто, і Федю прорвало:

— Сам ты болван! — вигукнув він і демонстративно вийшов із класу.

Таке нечуване грубіянство не можна було подарувати навіть такому дисциплінованому й старанному учневі, яким усі знали Федю досі.