Городчик до бога ридав
- Стефаник Василь Семенович -Городчик до бога ридав: сонечка, ой сонечка!
Біла рожа підіймила квіт та й запросила сонечка.
Ще просьби не доказала, а вже похилила жмит цвіту понад жовте листя.
Каже вона:
«Ще-м на цім світі не набулася. Я ще біла, як сніг, біленька, та й вже усихати?!
Краями квіт мій застиває. Мороз в душу лізе, у середній листочок найменший, що ще жовтавий.
В полуднє приходиш, сонце. Збавляєш мене від смерті. Не приходи вже. Най зів’яну разом з найменшим листочком жовтавим.
Бо зорі вночі з мене насміхаються. Мигають очима, як царівни на просту дівчину.
Або приходи до мене зранку та будь до вечора. Найко я розцвітуся. Я зорі перейду і людей вітати буду білою рожею».
Сонечко схилило з полудня, і рожа похилила голову, як маленька дитина.
Стрімголов звисала та шептала: сонечка, ой сонечка!