Кам’яна гатка (2012)

Село стояло над славною річкою Россю, де люди з прадавніх часів прали, замочували льон, купалися і відрами брали воду для приготування їжі, для угамування спраги, хоча смачна вода була і в колодязях, що виднілися чи не в кожному подвір’ї. А ще невеличкі золотаві пляжі, де всеньке літечко досхочу полоскалися, гралися і загорали під ласкавим сонечком діти.

І лише тут городи селян впиралися в чисте, стрімке, дзюркотливе річище, наповнене вщерть прозорою водою з раками і незліченою масою різновидів риб: линами, окунями, щуками, сомами, білизною в два, три, п’ять і більше кіло тощо… За річкою простягався зелений килим різнотрав’я м’яких лук. На пагорбі його правого крила для дітей звабливо проглядався баштанник і кавуни завбільшки з велику весільну макітру вареників із сиром — без хімії й отрути. А ще праворуч були не менш бажані, такі ж запашні дині, — і походжав сторож, що не без хитрої посмішки пильнував за ближніми кущами, з яких раз по раз вигулькували хлоп’ячі голови з розкошланими чубами і настороженими очима. До кінця літа у цей пейзаж казково вписувалися ще й довгі-предовгі, широкі й високі, до десяти метрів, акуратно вкладені скирти висохлого пахучого сіна. Й лише взимку їх раз за разом відрубували і возами через лід доставляли до ферм на корм худобі. За луками виднівся луг із живильною, кришталевою водою в копанках і гомінкий, густий ліс — вікові дуби, сосни, соковиті берези, лісові груші, яблуні й білі, без всяких, опромінюючих людей, радіонуклідів, диво-гриби, опеньки… Тут росли й дозрівали майже усі можливі й неможливі — здавалася, у цій гущавині й на галявинах — різновиди смачних ягід.

То тут, то там перескакували лісові дороги косулі, лані, зайці, а кабани, майже одомашнені вовки і лосі статечно водили свої виводки поміж густих кущів. Повсюдно відчувалася присутність іншої живності — меншої, спритнішої і хитрішої. Раз за разом прямо перед лицем порхали потривожені незваним гостем різнобарвні птахи. Їхні гнізда з-поміж гілля виднілися чи не на кожному кроці. Часто-густо над верхівками дерев можна було почути і вгледіти могутні помахи крил орлів… Пташині переспіви і все, чим жив цей ліс, пашіло райською, первородною насолодою життя, його торжеством: звеселялась душа, звітрювалася втома, туга, груди наповнювала непередавана словами радість й оживлялось тіло…

З інших, протилежних боків, впритул до житла й городів село залізною підковою охоплювали зелені колгоспні поля, так, як повелося тут з часів появи радянської влади, тому молодим сім’ям земельні наділи не виділялися і всі вони жили з того що вже мали — продавали, купляли і в різний спосіб ділили поміж собою раніше нажите сімейством добро. Не можна сказати, що люди в Острові жили абсолютно мирно і спокійно, так само і стверджувати протилежне. Всяке бувало — і краще, і гірше… Хоча гіршого з якихось причин іноді бувало й більше. Але то є вже, як кажуть сьогодні чиновники, людський фактор. Ось тільки про цей, славнозвісний "людський фактор", люди раніше нічого не чули, а пояснити це дивне явища ніхто не хоче чи не може — не здатний, то "фактор" залишається для них загадкою й по сьогодні. Тому вони, як і раніше, всю людську погань, продажність, бездарність і тупість, називали більш простими словами: нехлюйство, дурість, злочин, бездарність, безвідповідальність, бандит, "алкаш", злодій і т. п. А олігархів і наркоманів вони навіть у сні не бачили. Правда, сьогодні вони стали вживати ще одне, до цього маловідоме для них слово: зомбі… Але це вже про себе так кажуть. Якщо раніше вони ходили так, ніби танцювали, хоча й водилися грішки, то тепер ходять ніби зомбі, — усе не в радість… В душі — неначе чорт оселився і все смокче, смокче… І те не так, і це не так… А як треба — ніхто не каже. Потім це увійшло у звичку, бо скільки не кажи "солодко в роті", солодше не стає. І лише навпаки, тому вони й самі стали не проти тягти до своєї кишені те, що ближче чи погано лежить, намагаючись когось "кинути", пошити в дурні чи затягти волинку — аби день до вечора. А там пора і звеселитися… І лише дома можна висловити свою думку про інших, — для заспокоєння власної душі… Добре, що прикладів для цього на кожному кроці, як комашні у лісі — нижче, вище й посередині ієрархічної драбини — хоч гатку гати. Живих, виняткових, і навіть особисто знайомих, що вигулькують то тут, то там — то зверху, то знизу. І, головне, усі причетні до цього мають сяку-таку владу, права… Тому обійти, переступити їх ну аж ніяк неможливо. Єдиний вихід: стати для всіх таким самим прикладом для наслідування, як і вони. Щоб решта, хто цього ще не зрозумів, "завважали"… Але, ближче до справи.

Доступ до лісного раю, баштану й сінокосу мали лише ті, хто прип’яв до свого городу куплений або зроблений власноруч човен. Корів переганяли на пасовисько вбрід і плавом у супроводі кількох човнярів. А на околиці, там, де Рось ще тільки входила в сільське річище, на найбільш спокійній ділянці ріки свого часу силами колгоспу було споруджено хиткий (для однієї людини, а якщо боком — не більше двох, щоб розминутися) дерев’яний місточок — кладку з поручнями. Але незграбно обтесані і так само неоковирно вкладені й прибиті різнокаліберні вільхові жердини все ж таки дозволяли незначній частині селян, що проживали поряд, тримаючись за хиткі поручні, потрапляти до лісового рай. Тепер вони могли цією кладкою-місточком переводити, або переганяти на випас своїх власних корів, з десяток-два кіз і т.п.