Квіти (1864)

- Глібов Леонід Іванович -

Arial

-A A A+


У гарному будинку на вікні
Бриніли Квіти у макітрі;
Тихесенько вони гойдалися на вітрі,
Радіючи весні.
На другому вікні стояли інші Квіти:
З паперу зроблені і шовком перевиті,
На дротяних стебельцях, наче мак,—
Хто йде, дивується усяк…
Чого тепер не роблять люде!
Без коней їздять,— ще колись
І не такеє диво буде:
От-от — дивись —
На місяць злізуть панувати
І там почнуть
По-своєму порядкувати,
Ще й земство заведуть…
А покіль що — повернем річ на
Квіти.
День парний був; у холодку
спочити
Ховавсь усяк.
От справжні Квіти кажуть так:
— Ой Вітрику, наш милий друже!
Навій нам дощику мерщій,
Бо душно стало дуже
Скрізь по землі сухій.—
А тії, шовком вбрані Квіти,
Сміються з них:
— Кому-кому — ще й вам
годити,—
Не бачили дурних!
Навій їм дощику із неба…
Нащо він здавсь, коли його не треба?
Поналива води —
Хоч не ходи.
Не слід їм, Вітре, догоджати,
Бо що вони за Квіти, треба знати?
Ще тиждень поцвітуть,
А потім і посхнуть.
Ось ми не простою красою —
Сам бачиш ти —
І літом і зимою
Уміємо цвісти…—
А вітер віє, повіває…
Вже близько хмара… дощик накрапає…
І зразу зашумів —
Долину звеселив…
А тії Квіти, шовком вбрані,
Попадали, неначе п’яні,—
Пропала чвань!
Тепер — куди не глянь —
Скрізь по двору їх вітер носить.

Розумному, як кажуть, досить.

[1864—1872]