Оповідання про Степана Трохимовича
- Хвильовий Микола -мало не оповідання про те, як в кінці 1929 року Степана
Трохимовича стривожив селянин Кліщ і як нарешті
стривожений Степан Трохимович придбав собі помічника.
І
Полустанок. З робітничого поїздавиходить і Степан Трохимович.
Осіння степова елегія.
Степана Трохимовича
зустрічає ідилічний жучок.
— Хто до Кармазинівки? — поцікавився попередливий кондуктор і, зачиняючи одне із вікон, поінформував: — Зараз будемо дома… сметанку шамати.
— Спершу верст сім посьорбаєш киселю, — подав був хтось репліку і — змовк, бо робочий поїзд, вискочивши з лісу, раптом затормозив і повільним ходом став наближатись до полустанка.
Все заметушилося: розштовхуючи ліктями натовп, посунулись до виходу з порожніми кошиками спекулянтки, поскакували зі своїх місць похмурі дядьки, рушили робітники з клунками. За якусь хвилину поїзд зупинився — і всі ці пасажири з шумом і лайками (лаялись, звичайно, задерикуваті й нахабні спекулянтки) висипали на порожній перон полустанка. І в той час, коли поїзд, простоявши мить, поспішив до дальшої зупинки, вимахуючи хвостом чорного диму, його недавні пасажири були вже в степу: спекулянтки й похмурі дядьки їхали спеціально командированими до них підводами, робітники ж, розбившись на групи й одиночки, то наздоганяючи підводи, то відстаючи від них, пішки протягували віддалення між собою й осиротілим полустанком.
Стояла тепла глибока осінь. Хліба давно вже лежали на клунях, і на голій блідо-золотій стерні не видно було навіть гречок. Якийсь місяць тому в цей час сонце трималося ще досить височенько, тепер воно тулилося до останньої своєї межі й от-от мусило зникнути за обрієм задимленою фіолетовою кулею. Порожні були й надземні простори прозорого осіннього повітря. Тільки зрідка то тут, то там фаркали сиротливі кібці, але й вони недовго тішили погляд: козирнувши крилом, птиці погасали в далеких низинах.
А втім, степова зажурна елегія нікого не тривожила: не тривожила тих, хто її не помічав, не спадала сумом й на спостережливе око: голубувату просторінь осіннього степу насичено було здоровим, бадьорим повітрям, і дихати було на подив легко і вільно.
Степан Трохимович плентався позаду всіх. Плентався, спираючись на посошок і енергійно вимахуючи лівою рукою. Іноді він на мить зупинявся і, вийнявши хустку з кишені, витирав нею піт з лоба, тоді віддалення між ним і рештою ще більш зростало. Це нервувало Степана Трохимовича, й він, напруживши всі свої сили, прискорював крок. Але даремно: віддалення не скорочувалось і скоро Степан Трохимович мусив сам залишитися в степу.
…Дивні діла твої, часе! Нічого тобі не болить, почуваєш себе цілком здоровим, ноги тобі, як і тридцять років тому, міцні, мускулясті й швидкі, груди вільно дихають, очі ніколи не схиблять, навіть ввижається іноді, що ти й в деталях точнісінько такий же, як і ті ж таки тридцять років тому, і раптом — нічого подібного! «Все це омана», — спадає на думку тобі, і тоді ти бачиш, що все далеко не гаразд. Далеко не все гаразд: і руки, і ноги, і груди — все вже тебе трохи зраджує.
Старий коваль, загубивши нарешті надію наздогнати своїх молодших товаришів, зупинився біля квартального стовпчика, знову витер хусткою лоба, положив кошика на землю й, опершись спиною на деревину, замислився.
Полустанок ледве маячив вдалині, й поруч його уже блимав огонь семафора. На степ поволі насувалась осіння ніч, і вже десь бігли холоднуваті вітерці. Небо синішало, рожева пляма на заході танула й затягувалася в матовий димок вечірнього присмерку. Степан Трохимович зиркнув у бік полустанка.
…Воістину дивні діла твої, часе! Чи ж тоді тут горів семафор? Чи ж тоді тут поїзд зупинявся? Саме тоді, коли Степан Трохимович, зневірившись у своїх здібностях конкурувати з Гривенковою кузнею, пішов на завод? Крім будки залізничного сторожа — не було тут буквально нічого! А хіба тоді, крім Степана Трохимовича, ще хтось їздив до города? Ну, їздив урядник, їздив учитель, словом, їздив дехто з інтелігенції, їздив, правда, по крам і Онучка — а ще хто? Вісімнадцять верст до станції — це тобі не іграшки, це тобі не сім до полустанка. Вийдеш, бувало, за Кармазинівку, станеш посеред степу, а навкруги темнота, а навкруги багно, тільки вовків і бракує. Та йти треба, і йдеш. Ідеш, аж поки заблимають десь огні й загавкають собаки. Не було тоді супутників!.. А тепер? Тепер вагонів з два набереться людей, і так кожного дня. Тепер одних робітників їздить не менш, як чоловіка із вісімдесят, Тепер не той час!
Степан Трохимович підвівся, забрав з землі кошика й далі заступав до Кармазинівки. Він не поспішав: переконавшись, що йому й на цей раз не пощастить наздогнати подорожників (і підводи, і групи робітників давно вже зникли з очей старого коваля), він пішов поволі. Пішов поволі й тому, що поспішати йому не треба було, й з якихось інших причин: завтра на роботу не виходити, а дома, коли й навернеться щось зробити, то все одно тягнись по каганець, бо дні тепер не ті, і сонця на своєму дворищі, приїхавши з заводу, не застанеш.