Від чого море солоне

Кождий з вас чув, що вода морська солона така, що з неї навіть сіль роблять, а то так, що будують на побережю лотоки і у ті широкі або мілкі лотоки пускають повно морської води, котру від моря загатою відтинають. Відгачена вода схне на сонце, а як зовсім висхне, то лишається біла сподовина, а се є морська сіль. Але она не є така добра, як наша копана та варена сіль, бо береться трохи пригірка, як то чути у оселедцях, котрих понайбільше морською солею насолюють.

Від чого море таке солоне, того ніхто не.може зміркувати, і лиш тільки знаємо, що єсли би господь бог був не посолив, то би ніхто не міг і жити на світі, бо вода у нім, не мавши такої прудкої протоки, як наші ріки, скоро би ся зіпсувала і увесь воздух так зачутила, щоби, здається, і одно диханіє не могло у нім жити. Але казка, яка-то она вже за себе зроду вигадлива та химерна вдалася, знає кождому раду і причину, отже ж собі на збитки та навдивовижу усім ученим людям про тото так уповідає.

Був собі дуже-дуже давно один стрілець, та був він такий бідний, що, окрім жінки та з півклані здорових та веселих діточок, нічого а нічого не мав; і з того лиш жив, що собі, бувало, в лісі застрілить. Але ловецька комора, як тої приповідки, худа, бо часом то біжить ему все під кріс, а часом знов то ходитиме і два, і три дні по дебрах, та хіба ворону або сороку вздрить, а часом і то ні. Отак лучилося раз і нашому стрільцеві, що ходив цілу божу велику днину оперед Івана Купала по лісах, та навіть і ласочки не видів, не то що. А тут дома діточки їсти пищать, бо вже два дні не мали нічого в устах, як пісну лободу.

Ходить наш стрілець лісами, що ходить, ходить, то ходить, аж тут уже і сонечко сідає, уже вечоріє, а він сам так зголоднів та так утомився, що вже і поступитись не може, аж тут і чує, як щось недалеко від него у лісі гукає:

Туре, туре,
Лихої натури,
На Купала зі скали виходиш,
Всякій паші много шкодиш.
Але хто уб’є тя з лука,
Буде жити, як той дука:
Бо Даждбог є світа. і сонечка пан,
Платить за заслугу, що хоче хто сам!

Як наш стрілець сі слова учув, так дуже переполошився, бо ще від свого покойного батька чув, що уночі оперед Івана Купала у сім лісі щось несамовите ходить. Але він собі думає так: «Мені все одна-ко, чи загину з голоду, чи від нечистої сили. Але мені раз циганка ворожила, що я оперед Івана Купала уночі собі велике щастє добуду». От і пішов він на голос у ліс, а той голос уодно гукає:

Туре, туре,
Лихої натури,
На Купала зі скали виходиш,
Всякій паші много шкодиш.
Але хто уб’є тя з лука,
Буде жити, як той дука:
Бо Даждбог є світа і сонечка пан,
Платить за заслугу, що хоче хто сам!

Приходить наш стрілець ближче, дивиться — таже се лісовик з зеленою, як трава, бородою. Він так і стрепенувся, а й лісовик з зеленою бородою каже до него:

— Не бійся, стрільче, бог з тобов! Я знаю, що твої діти дома з голоду погибають і тобі самому з голоду аж цигани привиджуються. Якби ти хотів мені у однім ділі послужити та мене послухати, то був би і ти, і твої діти щасливі, поки вашого житя. Роздумай же собі та розміркуйся, бо я тебе не хочу силувати.

— Що ж мені тут много думати та міркувати, — каже стрілець, — скажи, що маю робити, так я зроблю, аби лиш у моїй силі отеє. Мені однако гинути!

— Не бійся, чоловіче, бог тобі поможе. Як підеш право отсим плаєм, так зайдеш на опівніч в одно таке велике кітлище, що тобі здаватимеся, що ти на кінці світа, такі великі та страшні скали там стоять. Але ти сховайся у затінок за одну скалу та тримай лиш лук свій напоготові, бо в саму опівніч створиться скала і вийде з неї страшний зелізний тур з огневими очима, аби, як скоро папороть зацвіте, увесь єї цвіт спасти, щоби людям ніякого хісна з него не було, бо ти знаєш, що як хто дістав би справдешного того цвіту з папороті, що лиш на Івана Купала уночі процвітає, то знав би геть усе, що є на світі. Але ж бо під землею жиє огневий Змій — цар поганий, що у него на зелізнім току град молотять. Він-то є великий ворог усіх людей і всего добра, отже і пускає на Купала в опівночі свого найлютішого тура, щоби кожде зело і кождий цвіт спас. Того тура ти маєш сеї ночі з твого тугого лука застрілити і мені з него серце принести. Як се тобі вдасться, то будеш мати нагороду, яку сам схочеш. Але квапся, щоб не опізнитись!

— Більше нічо? — каже стрілець. — Коли ж так, то дожидай мене тут, а я принесу тобі серце з того проклятого тура, бо і я давно вже чув, що він велику пакість на світі творить. Я знаю до свого лука таку примівку, що не лиш поганий тур, але і сам Змій, цар вогняний, перед ним не утік би. Жди ж мене тутки!

— Не журися тим, що я тебе не буду ждати, — каже лісовик, — але пильнуй свого діла. А ще на тобі і отсей корінчик та тримай єго під язиком, бо з тим бісовим туром вже не такі собі рицарі накладали, як ти отеє, що з голоду ледве світа видиш, та всі роги покотили. Но я тебе люблю, бо ти горівки не п’єш та неділеньку святу чтиш; за тото даю тобі отсей корінчик — він тобі у пригоді стане. Лиш біжи, щоби не спізнився. А ще на тобі отсю грушку; з’їж єї по дорозі, то такий зробишся ситий та дужий, якби з-за панського стола встав!