Вишневий цвіт (збірка)

---

АЛЧЕВСЬКА ХРИСТИНА

Збірка"Вишневий цвіт"
_____________________________________________

Я мріяла тихо про казку чудову,
Я ждала, що сонце мені засія.
Даремно! Не сонце заблисло, а сльози,
Укрилася хмарами юність моя...

О цвіте мій білий, що смутку діждався,
О милий спокою надій молодих!
Лютуючи, вихор з тебе насміявся,
Погрався тобою, пронісся й затих...

Коли б же без цвіту й життя вже зів'яло,
Коли б не тяглось воно далі, смутне...
Чи знов спалахнуло, весь край осіяло
І, вмить спалахнувши, спалило мене!..
* * *
О, розправ білосніжнії крила,
Моя думонько, ніжна й смутна!
Темна хмара наш обрій укрила,
І затьмарилась юна весна.
Ми так мало ще бачили світла,
Наша пісня, як май, молода...
Чи то ж доля для нас уже квітла?
Чи Вкраїну хто в світі згада?
О, розвийся, сердечне кохання,
До забутого краю цього —
Стільки муки в нім, горя, страждання,
Сяйва сонця ж... немає його!..
* * *
РУСАЛЧИНА ХАТКА
Біла хатонька в долині, у гаю дрімучім,
Під горою золотою, мов в ставку лискучім...
Хто живе в оцій манюні, двері одчиняє?
Хто барвінок біля неї любо поливає?..
Чи ото русалчин голос чути, як в озерці?
А чи то її на призьбі синєє відерце?..
В барвах осені сміється білая хатина,
Ніби десь на дні морському срібная хвилина;
Тихо сосни заглядають в золоту долину,
Гарну казку про русалку шепчуть без упину...
* * *
МОЛОДІ ПІСНІ
Молоді пісні — се весняний цвіт,
Подих вітру, зітхання безжурнії,
І розмова небес, тихий шепіт віт,
Пишний усміх і згуки бандурнії...
Молоді пісні — се погідний день,
Радість тиха квіток розцвітаючих!
Світ і зблід би, і згас без отих пісень,
Як без сонця, без зірок палаючих!!!
* * *
Шумить, шумить зелений гай,
Його цілує ясна днина;
Сльозами першої грози
Була омита ця хвилина...

То щастя юної душі:
В ній горе вихорем знялося
І прокотилось... а по нім
Все засіяло, розцвілося!..
* * *
ТЕБЕ НЕМА
Нема тебе — і світло дня зникає,
Згасає сонце золоте,
Журба гнітить, розради дух шукає,
І смуток в серцеві росте...

Нема тебе — і плаче ніч ласкава,
І з нею тихо плачу я,
І перли сліз горять у хвилях ставу,
І тихих верб задумалась сім'я...

Ти геть пішов — і по вишневім цвіті
Літає тихая жура,
А вколо трави шепчуть розмаїті,
Що мрія білая вмира...
* * *
В сяйві ранку золотого,
Вільна, з крилами пісень
Я лечу назустріч сонцю,
Де сіяє вічний день.
Глянь: троянди розцвітають
У палкій душі моїй,
Волю бачу я в природі,
Усміх, радість, силу в ній...
Ось мій рай... Спинися, мріє!
О, пожди єдину мить!
Дух людини най зогріє
Сонця теплінь і блакить...
З долу я звилась до неба,
Рабство бачила й журбу...
А душі — свободи треба!
Жаль ту душу молоду!..
Дай їй волі, знання й ширу,
І безодню глибини,
Льоту в небо необмежне,
Склич орлячі вільні сни!
Щоб простору золотого,
Сонця й тиші у лісах
Доня рідна — вільна дума —
Клекотала в небесах!..
* * *
ДО П.
Я знов живу і знов сміюся,
Бо ти ожив, бо ти воскрес...
І сонце теж до нас сміється,
Побідно сяючи з небес...

Забуто пишнії ідеї,
Недолі зникла темна мла,
Сміються радощі-камеї,
І щастя усміх посила!..

...І, розпустивши гарні коси,
Іде до нас весна думок,
І мрії яснії, мов роси,
Ведуть сподіванки в танок...

І розцвітають всюди квіти,
Сміються радощам своїм,
Сміються яблунь білі віти,
І ми всміхаємося їм...
* * *
Чарівна ніч, і сонних хвиль дрімота,
І тихих зорь розмова потайна,
І шепіт віт, і байрака зітхання,
А вколо думонька смутна:

"Нема чогось, нема просвітку думам,
Нема душі весняного тепла..."
І тому ніч літає з тихим сумом,
Хоч любий затишок вона уже знайшла.

Отак бува з душею, що не квітла:
Вона ще спить, і хмари сльози ллють,
А сни неясні й пориви до світла
Тривожать сон і згинуть не дають.
* * *
Любов моя — тиха... люблю тебе, краю...
Люблю твої думи, і співи, і сни,
І степ необмежний, і тугу безкраю,
І тихії сльози твоєї весни!..
Ще грози весняні далеко від тебе,
Хоч падають краплі з небес дощові,
Хоч темними хмарами вкрилося небо,
Хоч бурі чекають листочки нові...
Люблю тебе, краю, хоч ти і покірний,
Хоч ти не досяг ще нової доби,
І темну недолю, і смуток твій лірний,
І злиднів тумани без хвиль боротьби!..
* * *
В'ються чайки срібнокрилі,
Де синіє далечінь,
Море грає, плещуть хвилі,
І синіє височінь....
Скільки щастя і простору!
Скільки волі навкруги!
Як цілує млу прозору
Вітер, сповнений жаги!..
Сльози ж люду, сни безсилі
Все не йдуть із голови...
Море синє! дужі хвилі!
Чом не вільна я, як ви?!..
* * *
ДО ПОРТРЕТА
Сумовитий, зажурений, в темряві холодній,
Ніби осінню, він чує тихий жаль народний:
То не вітер, то не буря котиться так з поля,
То народ вкраїнський плаче, що умерла воля.
* * *
Тихе небо вечоріє,
Гаснуть смуги золоті,
Величаво місяць сходе
У безкраїй самоті...
І легенько в'ються хмари,
Наче спомин давніх літ,
Ходять ясних зорь отари,
Сторожать дрімоту віт;
Віти сплять, усе втихає,
В серці горе пропада,
І далеко завмирає
Пісня щастя молода...
* * *
Хмари! хмари весняні! і ясна блакить!
І зітхають, радіючи, груди...
Теплінь, мила і лагідна віє з ланів,
Ясне світло, відродження всюди!..
І хоч думка моя — ефемерна, як мить,
І хоч щастя трива лиш хвилину,
Хочу я, наче небо, сіяти і жить,
І життя бережу, як перлину...
Зі своїми ваганнями й морем страждань,
Зі сльозами і усміхом долі
Воно вільне й широке, безмежне, як степ,
І синіє, як марево волі!
Не вмістить його хвиль у тісні береги,
Не закрити від ясного сонця!
Стільки сили у нім і бажань навкруги,
Що не треба йому оборонця!
Переможе всю темінь відродження мить,
Всі ручаї зіллє вона в море...
Хай же сонце живе! хая ясніє блакить,
Хай сплітаються щастя і горе!
* * *
ОРАНКА
Я орала удень свій крутий переліг,
Але темно було, як вночі...
Розум мій із життям помиритись не міг,
Над усім завивали сичі...
Я посіяла слово, розумне й метке,
Уночі засвітила думки,
Але вік погасив оте світло палке,
А на полі зросли будяки...
* * *
Вечором тихим зими навісної
Мариться щастя, неначе вві сні...
Теплінь весняна і юні розмови,
Легкі хмаринки і гомін діброви,
Зорі далекі, ясні...

Серце просило тепла і кохання,
Прагнула мрія розквіту надій,
Тихо проходила юність безбурна,
Гинули мрії, і сила безжурна
Зникла в душі молодій...

Тиша зимова у ній оселилась...
Се — тільки сон, ота люба весна!..
Щастя — то квітка незнаного краю,
Мрія поета, хмариночок зграя,
Легка, химерна, ясна...
* * *
NOCTURNO
Спи, о думко співачки забута...
Тобі сумно, ти — зайва в цю мить:
Вся, щасливими снами окута,
Ніч весняна у пестощах спить...

Її вітер ласкав й голубить,
Зорь багацько для неї зійшло,
А тебе, моя думко, не любить,
Не ласкає, не гріє ніхто...
* * *
ВІДПОВІДЬ
Все життя віддала я людині одній,
А сама вже умерла навіки,
І в самотності тихій, у тиші сумній
Вже не збудиш ти серця-каліки!
Воно міцно заснуло і здавна вже спить,
Спить, у темряві сном домовини,
Більш не б'ється чуттям, не рида, не кричить,
Більш не віда журби самотини...
Воно надто химерним і чулим було,
Воно надто страждало й любило;
Його сонце навіки для нього зайшло,
І те сонце його ж і спалило!..
Ось послухай: як тихо... То — смерть навісна...
О, як страшно, як темно навколо!..
Ніби доля на світі й не квітла ясна,
Ніби зроду не мріяло чоло...
Тихо, тихо, бо серце знудьговане спить,
Сном жалоби, журбою вквітчавшись,
Воно долі благало, щоб долею жить,
Воно вмерло, її не дождавшись...
* * *
КАЛИНА Й ТОПОЛЯ
Калинонька схилилася до подруги-тополеньки,
Шепочеться, і горнеться, і просить ласки й доленьки,
А та, струнка, здіймається,
І сяє, і всміхається,
І сонце вже стріча!
І ось її голівоньку обняло ранку золото,
І вже цілує сонечко тремтячії уста...
І, вся від щастя мліюча,
Рожева й червоніюча,
Тополя день віта!..
А бідная калинонька стоїть, немов забутая,
У білому одягнута і млою ще окутая...
І слізоньки блискучії,
І квітоньки пахучії
Усе на ній тремтять...
"Чом пишно я вдягалася, чом щастя сподівалася,
Чом не мене — тополеньку кохає ясний день?
Чом інші всі — щасливії?!
Ой доленько зрадливая,
Нещасна тільки я!.."
Заплакала калинонька, і слізоньки алмазнії,
Мов зіроньки, скотилися у травоньки мовчазнії...
А сонце — вище стануло,
І срібна мла розтанула,
Розкрилися квітки...
Калина стрепенулася: це щастя пригорнулося,
Обійми сонця ясного калину обняли...
"Оце тобі, тополенько!
Зрадлива твоя доленька:
Щаслива тепер я!.."
Тополя вмить задумалась: нащо ж вона кохалася
І, щастю тому вірячи, до сонечка всміхалася?..
І з того часу гордая,
Струнка вона здіймається,
Не вірить й не кохається
І вище всіх росте!..
* * *
ВИШНІ
Осипані цвітом і мліючі вишні,
Всі білі, прекрасні в годину палку,
Задумані, юні, мрійливі і пишні
В моєму садку...

А ніччю ласкавою теплого літа,
Всі повні утоми і наче вві сні,
Самі стоїте ви, без білого цвіту,
Похилі, смутні!..

По цвіті душа моя сном огорнулась...
Як ви, зажурилась вона!...
Невже моя юність уже промайнула?..
Де ж ділась весна?!..
* * *
До П.
Ні, місяцю, не сяй! не збуджуй ясних мрій!
Мені вже не гаразд співати про квітки,
Бо в серці хтось хова жалів з-за мене рій
I на душі таїть ридаючі думки...

Ні, весно, не цвіти! не збуджуй поривань!
До щастя більш не клич химерную рабу:
Вже доста сліз чиїхсь, страждання і благань
В розкішну цю, палку, весняную добу...

Залиште, мрії й сни, мене на самоті!
То гріх — тоді кохать, як поруч хтось кона,
Як спів, палких надій і радощі оті
Так гірко відчува чиясь душа смутна...

Зів'януть слід би вам, троянди запашні!
Захмаритись в той час сіяючим зіркам!..
Інакше з горя вмре те серце по весні,
І вже не зацвісти тоді й моїм думкам!
* * *
ДО НЯНІ
Няню-голубко, коли б ти вернулася,
Певно, б уже не лишила мене...
Здавна вже щастя моє промайнулося,
Я посивіла, і чоло смутне
Думою тяжкою вже огорнулося...
Люблячи тсбе, колись я навчилася
Вірно і ніжно любити свій край,
Радісна й юна, нічим не смутилася,
Вірила в щастя, до сяючих зграй
Кращих надій свого віку хилилася...
Марно!.. Приборкано крилонька дужії,
З сміхом поламано душу мою,
Люди жорстокі, холодні й байдужі!
В полі лишили мене в завію...
Де ж ти, голубонько мила, коханая,
Чом не зогрієш ти серце смутне?
Чому не прийдеш як гостя бажаная
В небо з собою узяти мене?!..
* * *
НА САМОТІ
Мов пташки сіренькі, з моєї хатини
Дівчатка веселі кудись упорхнули
Й зоставили мене, охоплену смутком,
В журбі самотини...

Як тихо навколо...