Будинок з мезоніном

(Розповідь художника)

І

Це було шість-сім років тому, коли я жив в одному з повітів Т-ої губернії, в маєтку поміщика Бєлокурова, молодого чоловіка, який вставав дуже рано, ходив у піддьовці, вечорами пив пиво і все скаржився мені, що він ніде і ні в кому не зустрічає співчуття. Він жив у саду в флігелі, а я в старому панському будинку, у величезній залі з колонами, де не було ніяких меблів, крім широкого дивана, на якому я спав, та ще стола, на якому я розкладав пасьянс. Тут завжди, навіть за тихої погоди, щось гуло в старих амосовських печах, а під час грози весь будинок дрижав і, здавалося, тріскався на частини, і було трохи страшно, особливо вночі, коли всі десять великих вікон раптом освітлювала блискавка.

Приречений долею на постійну бездіяльність, я не робив анічогісінько. Цілими годинами я дивився крізь свої вікна на небо, на птахів, на алеї, читав усе, що привозили мені з пошти, спав. Іноді я йшов з дому і до пізнього вечора блукав де-небудь.

Одного разу, повертаючись додому, я ненароком забрів до якоїсь незнайомої садиби. Сонце вже ховалося, і на квітучому житі лягли вечірні тіні. Два ряди старих, тісно посаджених дуже високих ялин стояли, як дві суцільні стіни, утворюючи похмуру, красиву алею. Я легко переліз через пліт і пішов цією алеєю, сковзаючись на глиці, яка тут на вершок вкривала землю. Було тихо, темно, і тільки високо на верхівках де-не-де тремтіло яскраве золоте світло і мінилося райдужно в тенетах павука. Дуже, до задухи, пахло хвоєю. Потім я завернув на довгу липову алею. І тут також запустіння і старість; торішнє листя сумно шелестіло під ногами, і в присмерках поміж деревами ховалися тіні. Праворуч, у старому фруктовому саду, нехотя, слабким голосом співала іволга, мабуть, теж старенька. Та ось і липи скінчилися; я пройшов повз білий будинок з терасою і мезоніном, і переді мною несподівано розгорнувся краєвид на панський двір і на широкий став з купальнею, з юрбою зелених верб, з селом на тому березі, з високою вузькою дзвіницею, на якій горів хрест, відбиваючи в собі згасаюче сонце. На мить на мене війнуло очаруванням чогось рідного, дуже знайомого, наче я вже бачив цю саму панораму колись у дитинстві.

А біля камінних білих воріт, що вели з двору на поле, біля старовинних міцних воріт із левами, стояли дві дівчини. Одна з них, старша, тонка, бліда, дуже гарна, з цілою шапкою каштанового волосся на голові, з маленьким упертим ротом, мала суворий вираз і на мене ледве звернула увагу; друга ж, зовсім ще молоденька — їй було сімнадцять-вісімнадцять років, не більше,— теж тонка ? бліда, з великим ротом і з великими очима, здивовано глянула на мене, коли я проходив мимо, сказала щось англійською мовою і зніяковіла, і мені здалося, що й ці два милих обличчя мені давно вже знайомі. І я повернувся додому з таким почуттям, немов бачив хороший сон.

Незабаром після цього, якось опівдні, коли я і Бєлокуров гуляли біля будинку, несподівано, зашелестівши по траві, в'їхала в двір коляска на ресорах, в якій сиділа одна з тих дівчат. Це була старша. Вона приїхала з підписним листом просити на погорільців. Не дивлячись на нас, вона дуже серйозно й докладно розповіла нам, скільки згоріло будинків у селі Сіянові, скільки чоловіків, жінок і дітей залишилось без притулку і що думає робити на перших порах комітет допомоги погорільцям, членом якого вона тепер була. Давши нам підписатись, вона сховала лист і одразу ж почала прощатися.

— Ви зовсім забули нас, Петре Петровичу,— сказала вона Бєлокурову, подаючи йому руку.— Приїжджайте, і якщо monsieur N. (вона назвала моє прізвище) захоче поглянути, як живуть шанувальники його таланту, і завітає до нас, то мама і я будемо дуже раді.

Я вклонився.

Коли вона поїхала, Петро Петрович почав розповідати. Ця дівчина, за його словами, була з доброї родини, і звали її Лідією Волчаніновою, а маєток, в якому вона жила з матір'ю і сестрою, так само як і село на тому березі ставу, звався Шелковкою. Батько її колись посідав визначне місце в Москві і помер у чині таємного радника. Незважаючи на добрі достатки, Волчанінови жили в селі безвиїзно, літо і зиму, і Лідія була вчителькою у земській школі в себе у Шелковці і одержувала двадцять п'ять карбованців на місяць. Вона витрачала на себе тільки ці гроші і пишалася, що живе власним коштом.

— Цікава родина,— сказав Бєлокуров.— Може, сходимо до них коли-небудь. Вони будуть вам дуже раді.

Якось по обіді, у святковий день, ми згадали про Волчанінових і вирушили до них у Шелковку. Вони, мати й обидві дочки, були вдома. Мати, Катерина Павлівна, колись, як видно, гарна, а тепер дуже дрябла, як на свої роки, хвора на задишку, засмучена, неуважна, намагалася розважити мене розмовою про живопис. Довідавшись від дочки, що я, можливо, приїду до Шелковки, вона мимохіть пригадала два-три моїх пейзажі, які бачила на виставках у Москві, і тепер запитувала, що я хотів у них сказати. Лідія, або, як її звали вдома, Ліда, говорила більше з Бєлокуровим, ніж зі мною. Серйозно, не посміхаючись, вона запитувала його, чому він не служить у земстві і чому досі не був на жодних земських зборах,

— Негаразд, Петре Петровичу,— говорила вона докірливо.— Негаразд. Соромно.

— Правда, Лідо, правда,— погоджувалась мати.— Негаразд.

— Весь наш повіт перебуває в руках Балагіна,— говорила далі Ліда, звертаючись до мене.— Сам він голова управи, і всі посади в повіті роздав своїм племінникам і зятям, і робить, що хоче. Треба боротися. Молодь повинна скласти з себе міцну партію, але ви бачите, яка в нас молодь. Соромно, Петре Петровичу!

Молодша сестра, Женя, поки говорили про земство, мовчала. Вона не брала участі в серйозних розмовах, її в родині ще не вважали за дорослу і, як маленьку, називали Місюсь, тому що в дитинстві вона звала так міс, свою гувернантку. Весь час вона дивилася на мене з цікавістю і, коли я розглядав в альбомі фотографії, пояснювала мені: "Це дядько... Це хрещений батько",— і водила пальчиком по портретах, і в той час по-дитячому торкалась мене своїм плечем, і я близько бачив її тендітні, нерозвинені груди, тонкі плечі, косу і худеньке тіло, туго стягнуте поясом.

Ми грали в крокет і lown-tennis, гуляли по саду, ішли чай, потім довго вечеряли. Після величезної порожньої зали з колонами мені було якось не по собі у цьому невеликому затишному будинку, в якому не було на стінах олеографій і слугам говорили "ви", і все мені здавалося молодим і чистим, завдяки присутності Ліди і Місюсь, і все дихало порядністю. Під час вечері Ліда знов говорила з Бєлокуровим про земство, про Балагіна, про шкільні бібліотеки. Це була жвава, щира, впевнена дівчина, і слухати її було цікаво, хоча говорила вона багато й голосно — можливо, тому, що звикла говорити в школі. Зате мій Петро Петрович, у якого ще з часів студентства залишилася манера всяку розмову зводити на суперечку, говорив нудно, мляво і довго, з виразним бажанням здаватися розумною й передовою людиною. Жестикулюючи, він перекинув рукавом соусник, і на скатерті утворилася велика калюжа, але, крім мене, здавалося, ніхто не помітив цього.

Коли ми поверталися додому, було темно й тихо.

— Добре виховання не в тому, що ти не розіллєш соус на скатерть, а в тому, що ти не помітиш, коди це зробить хтось інший,— сказав Бєлокуров і зітхнув.— Так, прекрасна, інтелігентна родина. Відстав я від хороших людей, ах, як відстав! А все справи, справи! Справи!

Він говорив про те, як багато доводиться працювати, коли хочеш стати зразковим сільським хазяїном. А я думав: який це важкий і ледачий хлопець! Він, коли говорив про що-небудь серйозне, то з напруженням тягнув "е-е-е-е", і працював так само, як говорив,— повільно, завжди запізнюючись, пропускаючи строки. В його діловитість я погано вірив уже через те, що листи, які я доручав йому відправляти на пошту, він цілими тижнями носив у себе в кишені.

— Найважче за все,— бурмотів він, ідучи поруч зі мною,— найважче за все те, що працюєш і ні в кого не зустрічаєш співчуття. Ніякісінького співчуття!

II

Я став бувати у Волчанінових. Звичайно я сидів на нижньому східці тераси; мене гнітило невдоволення самим собою було Шкода свого життя, яке минало так швидко й нецікаво, і я все думав про те, як добре було б вирвати з своїх грудей серце, що стало у мене важким. А в цей час на терасі говорили, чути було шелест суконь, гортали книгу. Я швидко звик до того, що вдень Ліда приймала хворих, роздавала книжки і часто ходила в село з непокритою головою, під парасолькою, а увечері голосно говорила про земство, про школи. Ця тонка, гарна, незмінно сувора дівчина з маленьким, тонко окресленим ротом кожного разу, коли починалась ділова розмова, говорила мені сухо:

— Це для вас нецікаво.

Я був їй несимпатичний. Вона не любила мене за те, що я пейзажист, і в своїх картинах не зображую народного лиха, і що я, як їй здавалося, був байдужий до того, у що вона так твердо вірила. Пригадується, коли я їхав берегом Байкалу, я зустрів дівчину-бурятку, в сорочці і в штанях з синьої даби, верхи на коні; я запитав у неї, чи не продасть вона мені свою люльку, і, поки ми говорили, вона із зневагою дивилась на моє європейське обличчя і на мій капелюх, і в одну хвилину їй набридло говорити зі мною, вона гигикнула і поскакала геть. І Ліда так само зневажала в мені чужого. Зовні вона ніяк не виявляла своєї неприхильності до мене, але я відчував її і, сидячи на нижньому східці тераси, починав дратуватися і говорити, що лікувати селян, не будучи лікарем, значить обманювати їх і що легко бути благодійником, коли маєш дві тисячі селян.

А її сестра, Місюсь, не мала ніяких турбот і провадила своє життя, марнуючи час, як я. Вставши вранці, вона одразу ж бралась за книгу і читала, сидячи на терасі в глибокому кріслі, так що ніжки її ледве торкалися землі, або ховалась із книгою в липовій алеї, або йшла за ворота в поле. Вона читала цілий день, жадібно дивлячись у книгу, і тільки з того, що погляд її іноді ставав стомленим, збентеженим і обличчя дуже блідло, можна було догадатися, як це читання втомлювало її мозок. Коли я приходив, вона, побачивши мене, трохи червоніла, залишала книжку і жваво, дивлячись мені в обличчя своїми великими очима, розповідала про те, що трапилося, наприклад, про те, що в людській загорілася сажа або що робітник піймав у ставку велику рибу.