Дев'яносто третій рік

Віктор ГЮГО

ДЕВ’ЯНОСТО ТРЕТІЙ РІК

ЧАСТИНА ПЕРША

НА МОРІ

КНИГА ПЕРША

СОДРЕЙСЬКИЙ ЛІС

Наприкінці травня 1793 року один із паризьких батальйонів, приведених у Бретань Сантерром[1], робив розвідку в страшному Содрейському лісі, поблизу Астілле. В батальйоні налічувалось не більш як триста чоловік, бо він зазнав великих втрат у цій суворій війні. То була епоха після Аргонни, Жемаппа і Вальмі[2], коли в першому паризькому батальйоні з шестисот волонтерів лишилося двадцять сім чоловік, у другому — тридцять три, у третьому — п’ятдесят сім.

У батальйонах, посланих з Парижа до Вандеї, було дев’ятсот дванадцять чоловік. Кожен батальйон мав три гармати. Їх сформували дуже швидко. 25 квітня, — в той період міністром юстиції був Гойє, а військовим міністром — Бушотт, — секція[3] Бон-Консей запропонувала послати батальйони волонтерів до Вандеї; член комуни Любен зробив про це доповідь. 1 травня Сантерр мав готових до виступу дванадцять тисяч солдатів, тридцять польових гармат і батальйон канонірів. Ці батальйони, хоч і дуже швидко створені, були, проте, організовані так добре, що й досі правлять за зразок при формуванні лінійних рот, змінено тільки співвідношення між числом солдатів і унтер-офіцерів.

28 квітня Паризька комуна[4] дала волонтерам Сантерра наказ: "Ні милості, ні пощади!". Наприкінці травня з дванадцяти тисяч людей, які покинули Париж, вісім тисяч було вбито.

Батальйон, що вступив у Содрейський ліс, був насторожі. Не поспішали. Поглядали пильно і праворуч, і ліворуч, і вперед, і назад. Клебер[5] сказав: "Солдат має око й на спині". Йшли вже чимало часу. Котра могла бути година? Який час дня? Важко було сказати, бо в таких диких хащах завжди ніби вечірня мла, і в цьому лісі ніколи не розвиднюється.

Содрейський ліс зажив недоброї слави. Якраз у цих нетрях почалися в листопаді 1792 року трагічні злодіяння громадянської війни. Мускетон, кульгавий лиходій, вийшов саме з цих похмурих хащів. Волосся підіймається від жаху, — стільки вбивств було вчинено тут. Ніде немає страшнішого місця.

Солдати заглиблювалися в ліс обережно. Все вкривали квіти: навколо була тремтлива завіса з гілля, від якої віяло чудовою свіжістю листя. Промені сонця тільки де-не-де пробивалися крізь ці зелені сутінки. Земля наче була вкрита килимом моху, то схожого на гусінь, то зірчастого, вишитим і помережаним косариками, серпієм, луговими нарцисами, весняним шафраном і якимись простенькими синенькими квітами, що провіщають добру годину, Солдати пробиралися в ліс крок по кроку, мовчки, обережно розсуваючи густий чагарник. Над багнетами щебетали пташки.

В гущавині Содрейського лісу колись, за мирних часів, провадились нічні полювання на птахів. Тепер тут полювали на людей.

Берези, буки і дуби стояли стіною. Мох і густа трава заглушали в ньому звуки людських кроків. Хащі були майже непролазні, а де й траплялася стежка, то зразу ж зникала. Густо розрослися кущі дикого терну, папороть, колючі чагарники, живопліт, височенна ожина. За десять кроків не можна було розгледіти людину. Часом між гілками прогулькне чапля або водяна курочка, показуючи, що близько болота.

Посувалися вперед. Ішли навмання, тривожно, боячись знайти те, що шукали.

Час від часу натрапляли на сліди стоянок: випалені місця, потолочену траву, триніжки з гілок, закривавлені віти. Там готували вечерю, там правили месу, там перев’язували поранених. Але ті, що пройшли тут, зникли. Де вони? Може, далеко. А може, зовсім близько, причаїлися з мушкетоном в руці. У лісі все ніби вимерло. Батальйон подвоїв пильність. Місцина глуха, отже — більш небезпечна. Не видно нікого, — тим більше підстав остерігатися. Цей ліс мав погану славу.

У таких місцях завжди могла бути засідка.

Тридцять гренадерів, послані в розвідку під командою сержанта, лишили досить далеко позаду основну частину загону. Батальйонна маркітантка йшла з ними. Маркітантки охоче приєднуються до авангарду. Хоч і небезпечно, зате чого тільки не побачиш. Цікавість — це одна з форм жіночої хоробрості.

Раптом солдати цього невеличкого передового загону насторожились від того добре знайомого мисливцеві почуття, що охоплює його, коли він натрапляє на звіряче лігво. Серед густих заростей почувся якийсь шурхіт. Здавалося, в листі щось заворушилось. Солдати перезирнулися.

Діями розвідників, кожен з яких водночас і пильнує, і вистежує, офіцерам керувати немає потреби: те, що має робитися, робиться само собою.

Не більш як за хвилину місце, де щось ворухнулось, було оточене і замкнене в колі наставленої з усіх боків зброї. Солдати, тримаючи рушниці напоготові і не зводячи очей з підозрілого місця, чекали тільки на команду сержанта, щоб почати стрільбу.

Тимчасом маркітантка наважилась заглянути крізь густий чагарник і в ту мить, коли сержант саме збирався скомандувати: "Вогонь!", вигукнула: "Стій!".

І обернулась до солдатів.

— Не стріляйте, товариші!

Потім кинулася в чагарник. Солдати за нею.

Там справді хтось був.

В гущавині, край однієї з тих круглих ям, які лишаються в лісах від багать, серед гілля, що поспліталось і утворило ніби листяну кімнату, трохи відкриту з одного боку, ніби альков, сиділа на моху жінка й годувала груддю немовля, а на колінах у неї лежало ще дві біляві голівки сплячих дітей.

Це й була засідка!

— Гей, ви! Що це ви тут робите? — вигукнула маркітантка.

Жінка підвела голову.

Маркітантка додала розлютовано:

— Чи ви збожеволіли, що тут сидите! Ще трохи, і вас би застрелили!

Потім, звертаючись до солдатів, маркітантка пояснила:

— Це жінка.

— Самі бачимо, не сліпі! — сказав один гренадер.

— Піти в ліс, щоб тебе вбили! Треба ж вигадати отаке! — не вгамовувалась маркітантка.

Перелякана, приголомшена жінка збентежено озиралася, ніби крізь сон розглядаючи рушниці, шаблі, багнети, суворі обличчя.

Діти прокинулися й заплакали.

— Я хочу їсти, — сказало одне.

— Я боюся, — сказало друге.

Маленьке не переставало ссати.

— А от ти знаєш, що треба робити, — промовила маркітантка до нього.

Мати завмерла від страху.

Сержант крикнув їй:

— Не бійтесь, ми з батальйону Червоного Ковпака[6].

Жінка затремтіла всім тілом. Вона подивилася на загрубіле обличчя сержанта і побачила тільки брови, вуса та дві жарини — очі.

— Це колишній батальйон Червоного Хреста, — додала маркітантка.

А сержант спитав:

— Хто ти така, жінко?

Та дивилась на нього, скам’яніла з жаху. Вона була худенька, бліда, ще молода, в дранті. На голові в неї був грубий каптур, як у всіх бретонських селянок, а на плечі накинута шерстяна ковдра, підв’язана біля шиї мотузком. На скривавлених ногах не було ні черевиків, ні панчіх.

— Це жебрачка, — сказав сержант.

А маркітантка спитала грубуватим солдатським голосом, у якому, проте, відчувалася ніжність:

— Як вас звати?

Жінка промимрила ледве чутно, заїкаючись:

— Мішель Флешар.

Маркітанка тимчасом гладила своєю грубою великою рукою маленьку голову немовляти.

— Скільки цьому пуцьверинку? — спитала вона.

Мати не зрозуміла. Маркітантка повторила:

— Я питаю, скільки вашому маляті?

— А! — озвалась мати, — півтора року.

— Велике вже, — сказала маркітантка. — Годі вже йому ссати. Треба відлучити. Ми йому дамо супу.

Мати почала заспокоюватися. Двоє малюків, що прокинулись, поглядали навколо уже скоріше з цікавістю, ніж з страхом. Вони захоплено розглядали султани на шапках солдатів.

— Ах! — сказала мати, — вони дуже голодні.

І додала.

— В мене й молока вже немає.

— Їм дадуть їсти, — крикнув сержант, — і тобі теж. Але не в цьому річ. Які твої політичні погляди?

Жінка подивилася на сержанта і не відповідала.

— Ти чула моє запитання?

Вона промимрила:

— Мене зовсім малою віддали в монастир, але я одружилася, я не черниця. Сестри-черниці навчили мене говорити по-французькому. Село наше спалили. Ми тікали так швидко, що я навіть взутися не встигла.

— Я тебе питаю, які твої політичні погляди?

— Я не знаю.

Сержант невгавав:

— Бувають же шпигунки. А шпигунок розстрілюють. Ну, говори. Ти не циганка? Де твоя батьківщина?

Вона й далі дивилась не розуміючи. Він перепитав:

— Де твоя батьківщина?

— Я не знаю, — сказала вона.

— Як? Ти не знаєш, звідки ти родом?

— А! Звідки родом? Знаю.

— Гаразд, звідки ж?

Жінка відповіла:

— З хутора Сікуаньяр, в парафії Азе.

Тепер уже сержантові довелося здивуватись. Він на мить задумався, потім перепитав:

— Як ти сказала?

— Сікуаньяр.

— Та це ж не батьківщина.

— Це мій край.

І жінка, трохи поміркувавши, додала:

— Я розумію, пане. Ви з Франції, а я з Бретані.

— То що?

— Це не один край.

— Але це ж одна й та сама батьківщина! — скрикнув сержант.

Жінка відповіла тільки:

— Я з Сікуаньяра.

— Гаразд, хай з Сікуаньяра, — погодився сержант. — Там твоя рідня?

— Так.

— А що роблять ваші рідні?

— Вони всі повмирали. Я нікого більше не маю.

Але сержант любив поговорити і продовжував допит.

— Усі мають рідних, чорт забирай! Або мали їх! Хто ти? Говори!

Приголомшена жінка слухала ці вигуки, що були схожі скоріше на звірячий рев, аніж на людську мову.

Маркітантка відчула, що треба втрутитися. Вона знову погладила по голівці немовля і поплескала по щоках обох старшеньких.

— Як звати маленьку? — спитала вона. — Це ж дівчинка?

Мати відповіла:

— Жоржетта.

— А старшого? Адже цей шибеник — мужчина.

— Рене-Жан.

— А меншого? Він теж справжній мужчина, та ще який опецькуватий!

— Гро-Аллен, — відповіла мати.

— Гарні у вас малята, — сказала маркітантка. — На вигляд зовсім як дорослі.

Сержант тимчасом напосідав:

— Говори, жінко. Ти маєш дім?

— Мала.

— Де?

— В Азе.

— Чого ж ти не в своєму домі?

— Бо його спалили.

— Хто?

— Я не знаю. Бій.

— Звідки ти йдеш?

— Звідти.

— Куди йдеш?

— Не знаю.

— Кажи діло. Хто ти?

— Не знаю.

— Ти не знаєш, хто ти?

— Ми просто люди, біженці.

— З якої ти партії?

— Не знаю.

— Ти з синіх? Чи з білих?[7] 3 ким ти?

— Я з моїми дітьми.

Запала мовчанка. Маркітантка сказала:

— А в мене дітей нема. Не було на це часу.

Сержант знову почав:

— А твої батьки? Ану, жінко, розкажи нам про своїх батьків. От мене звуть Радубом. Я сержант, я з вулиці Шерш-Міді. Там жили мій батько і моя мати, я можу сказати про моїх рідних. Скажи нам про своїх. Говори, хто були твої батьки.

— Вони Флешари. От і все.

— Та воно так, Флешари — це Флешари, як Радуби — це Радуби.