Другий кофейник
- Іван Бунін -Переклад Олександра Грязнова
Вона і натурщиця його, і коханка, і хазяйка – живе з ним у його майстерні на Знам'янці: жовтоволоса, невисока, але ладна, ще зовсім молода, миловида, ласкава. Тепер він щоранку пише її "Купальницею": вона, на маленькому помості, ніби біля річки в лісі, не наважуючись ввійти у воду, звідки повинні дивитись вирячкуваті жаби, стоїть уся гола, як простолюдинка розвинута тілом, прикриваючи рукою золотаве волосся внизу. Попрацювавши з годину, він відхиляється від мольберта, дивиться на полотно і так і сяк, мружачись, і неуважно говорить:
— Ну, станція. Підігрівай другий кофейник.
Вона полегшено зітхає і, тупаючи босими ногами по циновках, біжить у кут майстерні, до газової плитки. Він щось шкребе на полотні тонким ножичком, плитка шумить, кисло пахне своїм зеленим полум'ям і духмяною кавою, а вона безтурботно заспівує на всю майстерню дзвінким голосом:
Начивала ту-учка, ту-учка золота-ая…
На груди-и утеса велика-ана…
І, повернувши голову, радісно говорить:
— Це мене художник Ярцев навчив. Ви його знали?
— Знав трохи. Довготелесий такий?
— Саме він.
— Здібний хлопець був, але неабияка довбня. Адже він, здається, вмер?
— Помер, помер. Спився. Ні, він добрий був. Я з ним рік жила, от як з вами. Він і цноти мене позбавив всього на другому сеансі. Скочив раптом від мольберта, кинув палітру з пензлями і збив мине з ніг на килим. Я так злякалась, що навіть крикнути не змогла. Вчепилась йому в груди, у пінжак, та куди там! Очі шалені, веселі… Як ножем зарізав.
— Так, так, ти мені це вже розповідала. Молодець. І ти все-таки любила його?
— Звичайно, любила. Дуже боялась. Глумився наді мною, випимши, не приведи господи. Я мовчу, а він: "Катько, мовчати!"
— Хороший!
— П'яний, кричить на всю студію: "Катько, мовчати!" А я і так мовчу. Потім як заллється, заллється: "Начивала тучка…" І щас же підхопить на інші слова: "Начивала сучка, сучка молодая" — це я, значить. Зі сміху помреш! І знову – трах ногою об підлогу: "Катько, мовчати!"
— Хороший! Але чекай, я забув: адже тебе якийсь твій дядя привіз в Москву?
— Дядя, дядя. Залишилася я сиротою на шашнадцятому році, а він мине і привіз. Це вже до мого іншого дяді у його ізвощичий трактир. Я там посуд мила, білизну хазяйську прала, потім тьотя здумала в бордель мене продати. І продала б, та Бог спас. Приїхали раз під ранок із "Стрельні" похмелятися Шаляпін з Коровіним, побачили, як я тягнула на стійку з Родькою-половим киплячий відерний самовар, і давай кричати й реготати: "Ранок добрий, Катенько! Хочемо, щоб неодмінно ти, а не цей сукин син половий подавав нам!" Адже як вгадали, що мене Катею зовуть! Дядя вже прокинувся, вийшов, позіхає, насупився – вона, каже, не до цього діла приставлена, не може подавати. А Шаляпін як гаркне: "В Сибіру згною, в кайдани закую – слухай мій наказ!" Тут дядя зразу спужався, я теж на смерть спужалась, уперлася, а дядя шипить: "Іди подавай, а то я потім шкіру з тебе спущу, це ж самі знамениті люди у всій Москві!" Я і пішла, а Коровін оглянув мине всю, дав десять рублів і звелів до нього завтра прийтить, писати мине здумав, дав свою адресу. Я прийшла, а він вже роздумав писати і послав до доктора Голоушева, він був страшний приятель зі всіма художниками, п'яних і мертвих засвідчував при поліції і теж трохи писав. Ну, він і пустив мине по руках, не велів ворочатися в трактир, я так і лишилась в одній сукенці.
— Тобто як це пустив по руках?
— А так. По майстернях. Спершу я позувала вся одягнена, в жовтій хусточці, і все художницям, Кувшинніковій, сестрі Чехова, — вона, правду кажучи, зовсім нікудишньою була в нашому ділі, ділітанка, — потім потрапила аж до самого Малявіна: він мине посадив голу на ноги, на п'яти, спиною до себе, з сорочкою над головою, ніби я її одягаю, і написав. Спина і зад вийшли відмінно, сильна ліпка, тільки він спортив п'ятами і підошвами, зовсім невдало вивернув їх під задом…
— Ну, Катько, мовчати! Другий дзвінок. Давай кофейник.
— Ой, батечко, заговорилась! Даю, даю…
30.04.1944