Голос неба

Станіслав ЛЕМ

ГОЛОС НЕБА

Фантастична повість

ПЕРЕДМОВА

Хоча багатьох читачів прикро вразить те, що я збираюся написати, все ж я мушу це зробити. Досі я ніколи не писав книжок подібних до цієї, і оскільки не прийнято, щоб працям математика передували визнання приватного характеру, я завжди уникав їх.

Через незалежні від мене обставини я став учасником подій, про які й хочу розповісти. Згодом читач зрозуміє, чому замість змальовувати події, автор пише спершу щось на зразок сповіді. Перш ніж говорити про себе, треба обрати певну точку відліку; нехай нею буде моя нещодавно видана біографія, написана професором Гарольдом Йовіттом, який називає мене одним з найвидатніших мислителів, бо я завжди брався за розв'язання найскладніших з усіх існуючих проблем. Він зазначає, що моє прізвище завжди, фігурувало там, де відбувався радикальний злам у науці й вироблялися нові концепції, наприклад, у математичній еволюції, у "офізичненні" логіки чи у проекті MAVO.

Дочитавши у своїй біографії до місця, де йшлося про радикальний злам, я очікував після слів про мої руйнівні нахили подальших іще сміливіших висновків і вирішив, що нарешті матиму справжнього біографа, хоча мене це зовсім не тішило; адже роздягатися перед усіма самому — аж ніяк не те саме, коли тебе роздягає хтось інший. Однак Йовітт, немовби злякавшись власної проникливості, повертається потім — досить непослідовно — до загальновизнаної характеристики моєї особи як наполегливого у праці й відповідно до цього такого ж скромного генія, і наводить навіть кілька анекдотів про мене з випробуваного репертуару.

Отож я міг спокійно покласти його книжку на полицю, до інших моїх життєписів, бо тоді мені й на думку не спадало, що невдовзі в мене виникнуть претензії до такого прихильного до мене автора мого портрета. Водночас я зауважив, що на полиці вже майже не залишилося вільного місця, і згадав, як колись сказав Айворові Белойну, що помру, коли ця полиця буде геть повна. Він поставився до моїх слів як до жарту, я не суперечив йому, хоч висловив тоді своє щире переконання, може, й абсурдне, але від цього воно не стало для мене хибним. Отак, — повертаюся до Йовітта, — мені ще раз пощастило або, коли хочете, не пощастило, і я, маючи у свої шістдесят два роки двадцять вісім присвячених моїй особі томів, як був так і зостався геть не знаним. А зрештою, чи можна так сказати?

Професор Йовітт писав про мене згідно з не ним встановленими правилами. Не всіх громадських діячів можна характеризувати в однаковий спосіб. Уже дозволяється викривати дріб'язковість видатних митців, і деякі біографи, здається, навіть вважають, що в глибині душі митця десь має бути прихована ницість. А щодо великих учених, то тут іще панують старі стереотипи. Митців ми вже уявляємо собі як прикуті до грішних тіл душі, літературознавцеві можна розводитися про гомосексуалізм Оскара Уайльда, але важко уявити собі наукознавця, який би в подібний спосіб характеризував творців фізики. Їх ми повинні уявляти собі якимись незламними, досконалими, і будь-які історичні зміни обмежуються тут змінами їхнього місцеперебування. Політик може бути негідником, залишаючись водночас великим політиком, але геніальний негідник — це contradictio in adjecto : геніальність перекреслюється підлістю. Цього вимагають загальновизнані правила.

Група психоаналітиків з Мічігану, щоправда, спробувала внести зміни в такий стан речей, але натомість впала у гріх тривіальності. Властиву фізикам схильність до теоретизування ці дослідники пояснювали сексуальними комплексами. Психоаналітична концепція вбачає в людині тварину, осідлану сумлінням, що призводить до фатальних наслідків: тварині дуже незручно під таким благочестивим вершником, а вершникові теж не ліпше, бо його зусилля спрямовані не тільки на те, щоб приборкати тварину, а й на те, щоб зробити її якомога менш помітною. Концепція, згідно з якою ми маємо в собі старого звіра, осідланого новим розумом, — це зліпок міфологічних примітивів.

Психоаналіз підносить нам правду у трохи інфантильний, сказати б, шкільний спосіб: ми поспіхом дізнаємося з нього про брутальні речі, які, шокуючи нас, змушують до послуху. Часто трапляється, саме так, як у даному випадку, що спрощення, навіть у чомусь близьке до істини, але по суті дешеве, має таку ж ціну, як фальш. Нам хтозна вкотре показують демона й ангела, звіра й бога, що сплелися в маніхейських обіймах, і людина ще раз виправдовує сама себе як місце боротьби сил, що проникли в неї, сповнили її і борсаються в її шкірі. Тому психоаналіз є насамперед "школярством". Скандали мають пояснити нам людину, а вся драма її існування розігрується між свинею і тим субліматом, на який можуть перетворити цю свиню зусилля культури.

Тому, власне, я маю бути вдячний професорові Йовітту за те, що він змалював мій образ у класичному стилі, не запозичивши метод у мічіганських психологів. Не маю наміру говорити про себе ліпше, ніж говорили б вони, а все ж між карикатурою та портретом є різниця.

Щоправда, я не вважаю, ніби людина, яка є об'єктом досліджень біографів, знає про себе більше, ніж вони. Їхнє становище вигідніше, бо всі прогалини вони можуть пояснити браком даних, і це дає змогу уявити собі, що якби їхній об'єкт був живий і захотів того, він міг би надати в їхнє розпорядження оту, потрібну їм інформацію. Та насправді він не володіє нічим, окрім гіпотез щодо себе самого, котрі можуть заслуговувати на увагу як витвори його фантазії, але зовсім не як ті цеглинки, що їх бракує для довершеності споруди.

Маючи досить винахідливості, кожен може написати хтозна-скільки своїх життєписів, уклавши з них збірку, об'єднану лише фактографією. Навіть розумні, але молоді й через свою недосвідченість наївні люди не вбачають у такій можливості нічого, крім вияву цинізму. Вони помиляються, бо йдеться не про моральну, а про пізнавальну проблему. Кількість існуючих метафізичних вірувань анітрохи не менша за число різноманітних вірувань, які людина може сповідувати щодо себе самої — по черзі, в різні періоди життя, а іноді й одночасно.

Тому я й не наполягаю на тому, що міг би запропонувати щось своїм біографам, окрім того уявлення про себе, яке склалося в мене десь уже років сорок тому і єдиною особливістю якого є те, що воно для мене несхвальне. Моє несхвалення не обмежується, однак, "зриванням машкари", — єдиним трюком, на який здатен психоаналітик. Сказати, наприклад, про генія, що він з погляду моральності був свиня, —це ще не означає поцілити в те місце, де могло причаїтися його безчестя. Думку, що "сягає за межі доби", як пише у своїй книжці Йовітт, таким діагнозом не збентежити. Безчестям для генія може бути його інтелектуальна неспроможність, усвідомлення ним непевності усього досягнутого. Геніальність — це, передусім, одвічний сумнів. Проте кожний з великих усе ж схилявся під тиском оточення, не руйнував пам'ятників, поставлених йому за життя, і не викликав тим самим сумнівів щодо себе.

Якщо я, чию геніальність піднесли кілька вчених біографів, і можу сказати щось з приводу духовних кульмінацій, то лише те, що ясність думки — тільки сяюча цятка на тлі невичерпної темряви. Адже геніальність — це не світло, а здатність помічати навколишній морок, і нормальне для геніального розуму боягузтво полягає в тому, щоб ніжитись у власному сяйві і, поки це можливо, не визирати за його межі. Хоч би скільки було в генія справжньої сили, завжди залишається чимала її частка, яка вже тільки імітує ту силу.

Основними рисами своєї вдачі я вважаю боягузтво, злостивість і пиху. Склалося так, що ця трійця зуміла затулитися сяким-таким талантом, який її позірно переінакшив, а допоміг йому в цьому інтелект — одне з найкорисніших у житті пристосувань для маскування вроджених рис, якщо таке маскування потрібне. Ось уже сорок з чимось років я поводжуся як людина діяльна й скромна, без ознак професійної пихатості, бо дуже довго й наполегливо привчав себе саме до такої поведінки. Змалку, скільки пам'ятаю, я жив пошуками зла, хоч тоді, зрештою, цього й не усвідомлював.

Мій потяг до зла ізотропний і зовсім безкорисливий. У таких гідних шаноби місцях як церква або біля особливо поважних осіб я залюбки думав про те, що було мені заборонено. Байдуже, що думки ці були смішні й по-дитячому наївні. Тоді я просто експериментував у такому масштабі, на який був здатний. Не можу пригадати, коли я вперше розпочав ці досліди. Пам'ятаю лише гострий жаль, гнів, розчарування, які згодом часто охоплювали мене, коли виявилося, що у сповнену ганебних думок голову ніде й ні за яких обставин не б'є блискавка, а невизнання усталених правил не тягне за собою ніякісіньких покарань.

Якщо таке взагалі можна сказати про кількарічну дитину, то я прагнув тієї блискавки або страшної кари й помсти в якомусь іншому вигляді, кликав їх і зненавидів світ, у якому жив, за те, що він довів мені марність будь-якого, — доброго чи лихого, — помислу. Тож я ніколи не знущався з тварин чи навіть з трави, зате бив каміння, шмагав пісок, трощив речі, збиткувався з води, подумки вщент розбивав зірки, щоб покарати їх за байдужість до всього, і робив це із безсилою люттю, добре розуміючи, які смішні й дурні ті мої вчинки.

Трохи згодом я почав вважати свій усвідомлений внаслідок самоаналізу стан щемким лихом, з яким геть нічого не можна було вдіяти, бо воно нічому не могло прислужитися. Я казав уже, що моя злість була ізотропна; і справді, чомусь я передусім спрямовував її проти себе самого, форма рук і ніг, риси обличчя, які я бачив у дзеркалі, викликали в мене лють, хоча взагалі вони дратують нас і викликають злість, коли ми дивимося на інших. Подорослішавши, я вирішив, що далі так жити не можна, ухвалив для себе, яким я, власне, маю бути, і відтоді намагався, із змінним, зрештою, успіхом, дотримуватися раз і назавжди визначеної програми.

Автобіографія, що починається згадкою про злостивість, пиху і боягузтво як підвалини внутрішнього світу людини, з детерміністичного погляду обтяжена логічною помилкою. Адже, якщо визнати, що все в нас обумовлене, мій опір внутрішньому злу так само мав би бути обумовлений, а різниця між мною та іншими, кращими за мене, людьми звелася б усього лишень до неоднакової локалізації джерела вчинків.