Гра Ендера

Гра Ендера

Джефрі, котрий нагадав, якими старими та юними бувають діти.

1. Третяк

— Я дивився його очима, слухав його вухами, тож будьте певні: нам потрібен саме він. Майже ідеально підходить.

— Про його брата ви казали так само.

— Його брат не пройшов випробування з інших причин, він обдарований, безперечно.

— Не забувайте про сестру. Він і сам викликає сумніви: піддається впливу, надто покірливий.

— У випадку, якщо ті, хто впливають, — не вороги.

— І що накажете робити, постійно оточувати його ворогами?

— Чом би й ні?

— А хто там казав, що цей хлопчик йому до вподоби?

— Я просто добрий дядечко порівняно з жучарами, а якщо вони його захоплять…

— Гаразд, адже нам належить урятувати світ, не більше й не менше. Забирай його — він твій.

Жінка-спостерігач привітно всміхнулася хлопчикові та погладила його по голові.

— Ендрю, тобі вже, напевно, страшенно набрид цей монітор. Але є приємна новина — сьогодні ти його позбавишся. Ми просто знімемо цю штуку — раз-два, і зовсім не боляче.

Ендер кивнув. Брешуть, звісно, що буде "зовсім не боляче", адже дорослі так казали завжди, коли завдавали йому болю. Брехня часто більш промовиста за правду, тому Ендер чітко уявляв, що його очікує.

— Ендрю, ти лише підійди та присядь на цей стіл. Почекай, лікар за хвилинку прийде.

Монітор знімуть. Ендер уявив шию без мініатюрного записувача: "Можна крутитися в ліжку, і він не тиснутиме. Він не мулятиме і не нагріватиметься, коли миюся в душі. А Пітер припинить чіплятися до мене. Прийду додому, скажу йому, що я без монітора, він побачить — я також не пройшов, я такий самий звичайний хлопчик, як і він. Потім не буде так погано, коли він мені пробачить, що я носив монітор на цілий рік довше за нього. І ми будемо… Ні, навряд чи друзями. Пітер лютий, спалахує через дрібниці. Будемо братами — не ворогами, не друзями, а братами. Житимемо під одним дахом, він просто дасть мені спокій, перестане мене ненавидіти. І коли йому заманеться грати в астронавтів і жучар, то замість того, щоби грати з ним, я зможу піти читати книжку".

Але пусте — Ендер знав, що Пітер не відчепиться. У очах Пітера спалахувало щось лихе, і коли Ендер помічав цей погляд, зблиск, то розумів: єдине, чого очікувати не варто, — що Пітер облишить його. Наприклад: "Я вчуся грати на піаніно, Ендере. Ходімо, перегортатимеш мені сторінки. Що, хлопчик-з-жучком надто заклопотаний, аби допомагати братикові? Що, дуже вумний? Та ні, ні до чого твоя допомога. Без тебе обійдуся, мале байстря, третяк дрібний".

— Це триватиме недовго, — сказав лікар.

Ендер кивнув.

— Він зроблений легкознімним, тобі не загрожуватиме небезпека отримання подряпини чи занесення інфекції. Буде трохи лоскотно, а в декого навіть виникає відчуття втрати. Це коли прагнеш щось знайти, а тобі не вдається, і сам уже не можеш пригадати, що загубив. Можеш бути певним: ти шукаєш монітор, а його немає. Усе минеться за кілька днів.

Лікар викручував щось із потилиці Ендера, коли раптовий біль розпеченою голкою пройняв його наскрізь. Судоми пронизали спину, тіло різко вигнулося назад — Ендер ударився головою об стіл. Ноги смикнуло догори, руки перекрутилися від болю.

— Діді! — покликав лікар. — Допоможи мені!

Захекавшись, улетіла, медсестра.

— Треба розслабити м'язи. Сюди, хутко! Чого чекаєш?

Що вони робили — Ендер не бачив. Його тіпнуло вбік так, що він упав зі столу.

— Хапайте! — вигукнула медсестра.

— Тримай, тримай його.

— Самі спробуйте — він дужчий за мене.

— Не так різко! Серце може зупинитися!

Ендер відчув укол у шию над коміром сорочки. Почало пекти, та м'язи, там, куди поширювався цей вогонь, розслаблялися. Нарешті можна було заплакати від болю та переляку.

— Ендрю, все гаразд? — спитала медсестра.

А Ендрю втратив дар мови. Його підняли та поклали на стіл, перевіряли пульс і решту всього, чого Ендер взагалі не розумів. У лікаря тремтіли руки й дрижав голос.

— Вони змушують дитину три роки носити цю річ — і на що вони сподіваються? Сьогодні ми його мало не вимкнули, ось так! Запросто могли назавжди відключити йому мозок.

— Скільки триває дія препарату? — запитала медсестра.

— Хлопчику необхідно лежати тут щонайменше годину. Наглядай за ним. Якщо за п'ятнадцять хвилин він не заговорить, поклич мене. Ми справді могли його відімкнути. Я вам не жучара, щоб усе знати наперед.

Ендер повернувся в клас до пані Пемфрі за чверть години до закінчення уроку, і все ще ледь тримався на ногах.

— Усе гаразд, Ендрю? — спитала вчителька.

Він кивнув.

— Ти захворів?

Він похитав головою.

— Вигляд у тебе кепський.

— У мене все о'кей.

— Краще тобі сісти, Ендрю, — порадила вчителька.

Він попрямував до своєї парти, та зупинився: "Що мені треба? Сам не знаю, що шукаю…".

— Твоє місце — ось там, — підказала вчителька.

Він сів, а втім, щось було не так, чогось бракувало. Знайдеться.

— Де твій монік? — поцікавилася дівчинка, що сиділа за ним.

Ендрю здригнувся.

— Він без моніка, — пошепки повідомляла вона іншим.

Ендрю дотягнувся рукою до шиї. Те місце заліпили пластиром.

Монітору не було, отже, Ендер тепер нічим не відрізнявся від решти дітей.

— Що, Ендере, вилетів? — обернувся хлопчик із сусідньої парти.

Як же його звати, Пітер? Ні, якось інакше.

— Тихше, Стілсон, — гримнула на цього хлопчика вчителька.

Той посміхався.

Учителька розповідала про правила множення. Ендер натомість зосередився на власній парті-комп'ютері: спочатку намалював мапу скелястих островів, а потім дав команду парті перевести це у три виміри й повертав зображення так, щоби побачити його з різних ракурсів. Якщо вчителька і помітить, чим він зайнятий, то не чіпатиме: які зауваження? Вона ж знає, що Ендер відповість на будь-які запитання; навіть якщо їй здається, що він відволікається.

У кутку парти виникло слово й парадним кроком рушило по периметру. Ще поки воно крутилося, повертаючись то боком, то задом наперед, перш ніж стати правильно, Ендер уже знав його ще до того, як зміг прочитати: "ТРЕТЯК".

Хлопець усміхнувся, бо це саме він вигадав, як пересилати слова з парти на парту, як змушувати їх марширувати. Він пишався винаходом, навіть коли вороги користувалися цим, щоб ображати його. Хіба винен Ендер, що народився третім? Урядовцям таке спало на думку, і вони дали на його народження офіційний дозвіл — інакше третяка Ендера не прийняли б до школи. А зараз він без монітора. Експеримент "Ендрю Віггін" зазнав невдачі, і хлопчик не мав сумнівів, що рішення про його появу на світ уряд скасував би, якби це було можливо. Невелика втрата.

Пролунав дзвоник. Дехто з учнів вимкнув свої парти, інші квапливо стукали по клавіатурі, записуючи собі нагадування на завтра, чи занотовували домашнє завдання на власні ноутбуки. А ще кілька дітей юрмилося біля принтера в очікуванні своїх роздруківок. Ендер простягнув руки над дитячою клавіатурою парти та уявив собі, що це руки не його, а дорослої людини: великі, з такими дебелими, незграбними пальцями, з товстими долонями. У дорослих і клавіатури більші, та хіба ці грубі й неповороткі пальці здатні провести таку чітку лінію, як це виходило в Ендера, — досконалу тонюсіньку лінію, спіраль у сімдесят дев'ять витків від центру до країв парти, і щоби жодного разу один виток не перетинав інший. Поки вчителька бубоніла про арифметику, він часу не гаяв. Арифметика! Ще в три роки Валентина навчила його цій примітивній науці.

— З тобою все гаразд, Ендере?

— Так, мем.

— Ти запізнишся на автобус.

Ендер кивнув і підвівся. Усі вже вийшли. Напевно, очікують на нього, гади. У нього немає на шиї приладу, який бачив усе, що бачив він, чув те, що й він. Тепер будь-хто може казати все, що заманеться, навіть якщо хлопці поб'ють його — ніхто не побачить, ніхто не врятує. З монітором у нього були переваги, зараз усе скінчилося.

Ну, ясно — ось і Стілсон: найбільший із хлопців, але не дужчий за Ендера. І ціла юрба за ним, як завжди.

— Агов, третяк!

"Не відповідати, — стримував себе Ендер. — Жодного слова".

— Третяк, ми до тебе звертаємося, друг жучар, чуєш?

"Що я їм скажу? Хоч би що сказав, це їх розізлить. Нема чого патякати".

— Ти, третяк нещасний, що, вигнали тебе? Думав, що кращий за нас, проте пташка полетіла від третячили, лише пластир залишила.

— Пропустите мене? — спитав Ендер.

— Ми його пропустимо? Чи дамо йому пройти? — дружно зареготали діти. — Ну, ясно, що пропустимо. Спочатку — руку, потім — зад, а, може, ще й коліна шмат.

Деякі дражнилися:

— Де твій птах, третяче, де твій птах, третяче?

Стілсон штурхонув Ендера, ззаду хтось пхнув його на Стілсона.

— Лети-лети, пташко.

— Теніс.

— Пінг-понг.

Нічого доброго не світить. "Нехай, якщо хтось і плакатиме, то не я", — вирішив Ендер. Коли Стілсон підняв руку, щоби його штовхнути, Ендер спробував зробити захват, але не вийшло.

— Еге! Воно ще й битися хоче? Ти зі мною боротимешся, трійчатко нещасне?

Ендера схопили за плечі й тримали. Це було зовсім не смішно, та він глузував:

— Скільки людей потрібно, щоби побити одного третяка?

— Ми люди, а не третяки, йолопе. Ти не встигнеш і оком змигнути.

Але Ендера відпустили. Він одразу щосили дав ногою в дихало Стілсону. Той упав. Ендер навіть розгубився, що йому вдалося звалити супротивника на землю з першого удару. Невже Стілсон не сприйняв бійку всерйоз, що не витримав справжнього відчайдушного удару?

На мить усі розступилися. Стілсон нерухомо лежав, а його дружки перелякалися, чи не помер він часом. Ендер гарячково міркував, що вдіяти, аби уникнути їхньої помсти. Завтра вони гуртом таке йому влаштують…

"Я маю перемогти сьогодні — і остаточно. Інакше доведеться битися з ними щодня, і ставатиме все гірше".

Ендеру було лише шість років, але він уже знав, як має поводитися справжній чоловік. Лежачого не б'ють — це звірство.

Відтак Ендер підійшов до Стілсона й ударив його ще раз — підступно — ногою по ребрах. Стілсон застогнав і перекотився. Ендер ударив його знову — у пах. На цей раз Стілсон навіть не міг стогнати, лише згорнувся калачиком і заплакав.

Сталевим поглядом Ендер обвів нападників.

— Хочете, мабуть, накинутися на мене всі разом? Ви лише так зможете мене відлупцювати. Тільки добре запам'ятайте, що я роблю з тими, хто на мене наїжджає. Коли та як я відплачу вам — дізнаєтеся.

І він ударив ногою Стілсона в обличчя.

— Це буде не так, буде гірше, — запевнив Ендер і пішов.

Ніхто не наздоганяв його.