Історія одного кохання

Це почалося тоді, коли до Грінтауна приїхала Енн Тейлор провести літні заняття у школі. Їй було тоді двадцять чотири роки, а Бобу Сполдінгу ще не минуло чотирнадцяти.

Кожен у місті добре пам'ятає Енн Тейлор, бо вона була з тих учительок, яким усі діти люблять дарувати великі апельсини або рожеві квіти і без усякого прохання згортають для них після уроків шелесткі жовто-зелені карти земної кулі. Вона була тією жінкою, яку бачили скрізь, де зеленів густий затінок старих дубів та в'язів. Коли вона йшла, яскраві відблиски мерехтіли на її обличчі, і всі відчували на собі її привітний, лагідний погляд. її поява справляла таке саме враження, як у холодну зиму стиглий літній персик, а спекотного червневого ранку — склянка холодного молока. Енн Тейлор була саме тим, чого людині часто бракує. А оті рідкісні дні, коли погода ставала така тиха, мов кленовий листочок на легенькому вітерці,— ті дні були схожі на Енн Тейлор, і мали бути б названі в календарі її ім'ям.

Що ж до Боба Сполдінга, то цей хлопець кожного осіннього вечора самотньо блукав по місту, і вітер гнав за ним потривожене опале листя, схоже на зграю зголоднілих мишей. Досить часто він лежав під сонцем, розслабившись, ніби млява риба навесні в холодних водах річки Фоксхілл, а восени його засмагле обличчя виблискувало, як каштан. Його голос часто лунав у верхів'ях дерев, де бавився з листям вітрець; спустившись додолу, Боб Сполдінг любив сидіти одинцем і дивитися на цей світ, а потім лягав на траву й цілими годинами читав, тим часом, як мурашки бігали по його книжці. Ще він любив грати сам із собою в шахи на бабусиній веранді чи видобувати з чорного піаніно самотній звук, який вилітав крізь прочинене вікно. Його ніколи не бачили в компанії з ровесниками.

Того першого ранку міс Енн Тейлор увійшла до класу, підступила до дошки і гарним округлим почерком написала своє ім'я. Діти притихли і з цікавістю поглянули на неї.

— Мене звати Енн Тейлор,— лагідно привіталась вона.— Я ваша нова вчителька.

І на ці її слова клас несподівано засяяв сонячним світлом, ніби з будинку зняли дах, а на деревах дзвінко защебетали пташки. Боб Сполдінг сидів, тримаючи в руці жовану паперову кульку, яку хвилину тому вийняв з рота. Через півгодини, слухаючи Енн Тейлор, він випустив кульку з руки, і вона впала на підлогу. Того ж таки дня, після уроків, він приніс у клас відро води, ганчірку і почав витирати дошки.

— Чого це ти? — повернулась Енн Тейлор до нього, відірвавшись від перевірки контрольних з орфографії.

— Дошки наче брудні,— сказав Боб, не обертаючись.

— Так, я знаю. А ти певен, що тобі хочеться витерти їх?

— Мабуть, мені треба було спитати дозволу,— мовив він, збентежено опускаючи руку.

— Будемо вважати, що ти спитав,— усміхнулась вона і, побачивши ту усмішку, він миттю закінчив витирати з дошки і з такою злістю витрусив за вікном крейду з губок, що здалося, ніби надворі пішов сніг.

— Ану подивимось,— мовила міс Тейлор.— Тебе звати Боб Сполдінг, правильно?

— Еге.

— Ну, що ж, Бобе, дякую.

— А можна, я щодня витиратиму їх? — попросив він.

— А що, як і інші захочуть витирати дошки?

— Я дуже хочу це робити сам. Щодня.

— Спочатку спробуємо, а далі видно буде,— погодилася вона.

Боб не квапився йти.

— Ти краще біг би додому,— нарешті скарала вона.

— Добраніч,— озвався він і поволі вийшов.

Коли наступного ранку Енн Тейлор вийшла з будинку, де наймала кімнату, Боб уже стояв на вулиці.

— А ось і я,— привітався він.

— Уяви собі, я й не здивувалась,— відказала вона.

Вони пішли разом.

— Можна, я понесу ваші книжки? — спитав він.

— Навіщо? Дякую, Бобе, не треба.

— Мені це неважко,— сказав він і взяв книжки.

Кілька хвилин вони йшли мовчки, і Боб не озивався ані словом. Вона окинула його поглядом, побачила, як легко в нього на серці і яким щасливим він почував себе в ту мить, і вирішила: як захоче, нехай сам порушить . мовчанку. Але Боб і далі не озивався. Уже біля самої школи він повернув їй книжки і сказав:

— Мабуть, я краще залишу вас тут. Хлопці не зрозуміють мене.

— Я теж не певна, що розумію тебе, Бобе,— призналась міс Тейлор.

— Чому? Адже ми друзі,— сказав він щиро й простодушно.

— Бобе...— почала була Енн Тейлор.

— Га?

— Та ні, нічого,— і вона повернула до школи.

— Я буду в класі,— кинув він навздогін.

І вона справді застала його вже там, і він залишався в класі щодня два наступні тижні після уроків: мовчки витирав дошки, мив губки і згортав карти,— а вона сиділа над своїми зошитами, сонце котилося вниз по безхмарному небу, і чути було, як цокав годинник, як шарудять губки, коли він складає їх докупи, як капає з них вода, як шелестять сторінки і рипить перо, як дзижчить муха, б'ючись об шибку. Так іноді тривало до п'ятої, і коли міс Тейлор підводила голову, то бачила за останньою партою Боба Сполдінга, який мовчки дивився на неї, сподіваючись на нове доручення.

— Ну що ж, пора й додому,— казала міс Тейлор, підводячись із-за столу.

— Еге.

І він стрілою мчав по її пальто й ка пелюшок. І навіть замикав за нею клас, якщо сторож приходив пізніше. Сонце вже ховалося за магнолії, коли вони виходили із школи і йшли через безлюдний сад, у якому сторож неквапно скла дав свою драбину.

Бонн розмовляли про все на світі.

— Бобе, а ким ти збираєшся стати коли виростеш?

— Письменником.

— О, це не просто. Для цього треба багато працювати.

— Я знаю. Але хочу спробувати. Я багато читаю.

— Бобе, а хіба після школи тобі немає чого робити?

— Ви про що?

— Я про те, що, витираючи дошка,

ти надто довго затримуєшся в школі Це мені не подобається.

— А мені подобається. Я ніколи не роблю того, що мені не до вподоби.

— Але все ж таки...

— Ні, я повинен робити це,— сказав він. А за хвилину додав: — Можна вас про щось попросити, міс Тейлор?..

— Дивлячись про що.

— Я щосуботи гуляю біля Б'ютрік-стріт і йду понад річкою до озера Мічіган. Там багато метеликів, раків і всіляких пташок. Може, й ви хотіли б погуляти там?

— Дякую,— відказала вона.

— То ви прийдете?

— Боюся, що ні.

— Ви гадаєте, вам буде там нецікаво?

— Ні, я не сумніваюся, що там чудово, але я буду зайнята.

Він хотів був спитати чим, але не спитав.

— Я беру туди з собою бутерброди,— почав розповідати Боб,— з шинкою і маринованими огірками, апельсиновий напій і гуляю собі, скільки мені хочеться. Десь ополудні приходжу до озера, потім рушаю назад і повертаюся додому близько третьої години. Чудовий виходить день, і було б просто здорово, якби ви пішли зі мною! Ви збираєте метеликів? У мене вже велика колекція. Ми й для вас почали б збирати.

— Дякую, Бобе, але не зараз. Може, якось іншим разом.

Він подивився на неї і спитав:

— Мені не слід було просити вас про це, так?

— Ти можеш просити про все, що завгодно,— відповіла вона.

Через кілька днів вона знайшла в себе стару книжку "Великі надії" Діккенса, яка більше не була їй потрібна, і подарувала Бобові. Він страшенно зрадів і, поки не прочитав її від початку до кінця, не лягав спати, а вранці вони вже обговорювали її. Тепер він щодня зустрічав міс Тейлор, коли вона виходила з дому. Вона не раз хотіла сказати йому, щоб не приходив зустрічати її, і не раз починала: "Бобе..." — але не могла закінчити. По дорозі до школи вони розмовляли про Діккенса, Кіллінга, По та інших письменників. А вранці у п'ятницю вона побачила на своєму столі метелика. Вона ледь не змела його, але помітила, що метелик неживий, отже, хтось поклав його на стіл, поки вона виходила з класу. Міс Тейлор глянула на Боба поверх голів, але той дивився у книжку — не читав, а просто дивився.

Десь тоді вона відчула, що не може викликати Боба до дошки. Водила олівцем біля його прізвища, проте викликала когось іншого за списком. І не могла дивитись на нього, коли вони йшли до школи чи повертались додому. Але після уроків, коли він, витираючи дошку, високо піднімав руку, вона не раз зупиняла на ньому погляд, перш ніж уткнутись у свої папери.

А коли суботнього ранку Боб, у підкачаному до колін комбінезоні, стояв навзгинці посеред річки і ловив під камінням раків, йому раптом захотілось глянути на берег. Там стояла міс Енн Тейлор.

— Ось і я,— засміялась вона.

— А ви знаєте, я й не здивувався,— відказав він.

— Покажи мені раків і метеликів,— попросила вона.

Вони спустились до озера і посідали на піску. Боб сів трохи позад неї. Віяв теплий вітрець, куйовдячи їй волосся і тріпочучи брижами блузки, і вони їли бутерброди з шинкою та маринованими огірками, урочисто запиваючи їх апельсиновим соком.

— Ох і здорово! — вигукнув Боб.— Це найкращий день у моєму житті.

— Ніколи не подумала б, що коли-небудь виберусь на такий-от пікнік,— сказала вона.

— З якимсь там хлопчиськом,— докинув він.

— Але мені тут добре,— призналася вона.

— Радий це чути.

Більш вони майже не розмовляли того дня.

— Як усе несправедливо,— сказав він згодом.— І я не можу зрозуміти, чому це так. Ми просто гуляємо собі, ловимо метеликів і раків, їмо бутерброди Але батько й мати піднімуть мене на сміх, якщо дізнаються про це, та й хлопці сміятимуться. І, думаю, вчителі сміятимуться з вас теж, правда?

— Боюся, що так.

— Тоді, я гадаю, нам краще не лови ти метеликів разом.

— Я й досі не збагну, як це я взагалі прийшла сюди,— зауважила вона.

На цьому день і скінчився.

Кілька метеликів, томик Діккенса, десяток раків, чотири бутерброди, дві пляшки апельсинового соку — ось і все, що було при зустрічі Енн Тейлор із Бобом Сполдінгом. Проте наступного понеділка Боб не побачив, коли міс Тейлор вийшла з дому, хоч і довго прождав її. А згодом виявив, що вона вийшла раніше і була вже в школі. Того ж таки дня, пославшись на головний біль, вона пішла рано, і її останній урок про водив інший учитель. Боб довго ходив туди-сюди біля її будинку, але міс Тейлор ніде не було видно, а подзвонити і спитати її він не наважився.

А після уроків у вівторок, вони знову залишились наодинці в тихому класі; він з радістю витирав дошку, ніби хотів ту хвилину розтягти назавжди, а вона схилилася над своїми паперами, мовби теж могла просидіти вічність у цій кімнаті, у цій тиші й блаженстві. Аж ось на будинку суду, що стояв за квартал від школи, пробив годинник. І від того мідного бою не можна було не здригнутись і не відчути, як із кісток у кров сиплеться попіл часу і ти відразу стаєш дорослішим.