Каньйон з чистого золота

- Джек Лондон -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+

У зеленому серці каньйону стіни відхилилися від жорсткого початкового плану. Пом'якшивши різкість своїх ліній, вони утворили затишний куточок і по вінця наповнили його свіжістю, округлістю форм та пластичністю. Здавалося, що тут усе відпочивало. Навіть вузенький рівчак — і той на якийсь час стишував тут свій шалений плин, і цього було достатньо, щоб утворити тихе озерце. Червонястий олень з розлогими рогами дрімав, стоячи по коліна у воді і млосно напівзаплющивши очі.

З одного боку, починаючись відразу ж біля озерця, примостився невеличкий лужок, чия пружка зелень тягнулася аж до підніжжя похмуро навислої стіни. Потойбіч озера починався пологий схил, що піднімався вгору й упирався в протилежну стіну каньйону. Схил вкривала м'якенька травичка з острівцями жовтогарячих, пурпурових та золотавих квітів. Але за цією оазою ідилічна мальовничість зникала. Стіни різко збігалися, наближаючись одна до одної, і каньйон перетворювався на хаотичне нагромадження вкритих мохом валунів, задрапірованих зеленою вуаллю з повзучих рослин та гілок дерев. За каньйоном виднілися далекі пагорби, гірські вершини й порослі соснами передгір'я. А ще далі, як хмарини на краю неба, височіли білі мінарети — то нетанучі сніги Сьєри тьмяно виблискували в яскравих променях сонця.

На дні каньйону не було пилу і листя та квіти вражали своєю чистотою й незайманістю. Молода травичка була наче оксамитова. Схилившись над озерцем, три тополі тихо роняли свої схожі на сніг пушинки. На схилі темно-червоні квіти толокнянки насичували повітря весняними пахощами, а її листочки, навчені досвідом, уже починали вигинатися вертикально догори, заздалегідь захищаючи себе від посушливого літа та палючих променів сонця. На відкритих місцинах схилу, куди не сягали найдовші тіні від толокнянки, притулилися калохортуси, схожі на численні зграйки метеликів, що тріпочуть крильцями і ось-ось збираються гайнути в повітря. То тут, то там можна побачити полуничне дерево, цього лісового арлекіна, що дозволяє підглядати за собою, коли перевдягається зі світло-зеленого вбрання в яскраво-червоне. Це дерево видихає в повітря ніжний аромат своїх дивовижних, наче зроблених з воску, дзвіночків. Ці кремово-білі, схожі на конвалії дзвіночки духмяніють весняною свіжістю.

Повітря й не ворухнеться. Воно важке й сонне від густого аромату квітів. Цей аромат був би набридливим, якби повітря було густим та вологим. Але натомість воно сухе й прохолодне. Воно — як світло зірок, дивним чином трансформоване в атмосферу, пронизану й зігріту променями сонця й ароматизовану пахощами квітів.

Час від часу в клаптиках світла й тіні тріпотів випадковий метелик. І над усім цим панувало тихе монотонне гудіння диких бджіл, цих сибаритів, яким довелося пеститися взимку. Тепер же вони добродушно-лінькувато штовхалися біля поживи, не вважаючи за потрібне марнувати час на неввічливе з'ясування стосунків. А струмочок лився через каньйон так тихо, що лише інколи давав про себе знати слабеньким булькотінням. Його голос був схожий на сонний шепіт, який то припинявся, коли сон глибшав, то знову починався з кожним новим пробудженням.

Рушієм усього був у цьому каньйоні неквапливий дрейф. Дрейфували метелики і промені сонця поміж дерев. Дрейфували звуки — гудіння бджіл і шепіт струмка. Здавалося, що дрейфуючі звуки та дрейфуючі кольори переплітаються і створюють тонку невагому тканину, яка була головною особливістю цього затишного закуточка, його духом. І це був дух не смерті, а рівномірно пульсуючого життя, дух спокою, який не був непорушністю, дух руху, який не був дією, дух відпочинку, безтурботної гармонії, сповненої метушливого буття, але не затьмареної жорстокою боротьбою й тяжкою працею. Дух цієї чудесної місцини був духом мирного життя, заколисаного безтурботністю і задоволеного своїм процвітанням та благополуччям, не потривоженим відлуннями далеких війн.

Червонястий олень з розлогими рогами визнав верховенство духу цієї місцини і дрімав, стоячи по коліна в прохолодному затіненому озері. Тут не було набридливих мух, і він млосно насолоджувався відпочинком. Коли струмок прокидався і починав дзюркотіти, олень нашорошував вуха; але робив він це лінькувато, заздалегідь знаючи: це лише струмок невдоволено буркоче, несподівано виявивши, що заснув.

Але настала мить, коли вуха оленя тривожно підскочили і нашорошилися, зачувши якийсь новий звук. Він повернув голову, вдивляючись у каньйон. Його чутливі ніздрі затремтіли, нюхаючи повітря. Очі оленя не зріли крізь зелену вуаль, за якою зникав, дзюркочучи, струмок, але до його вух долинув чоловічий голос. Чоловік співав пісню — спокійно й монотонно. Аж ось до оленя донісся різкий брязкіт металу об камінь. Зачувши цей звук, він фиркнув, рвучко скаконув — і вистрибнув з води на лужок, відразу ж угрузнувши копитами в оксамитову зелень трави. Там він знову нашорошив вуха і знову понюхав повітря. А потім гайнув через лужок, зупинившись лише одного разу, щоб принюхатися, — і зник з каньйону, беззвучно розчинившись удалині, як легконогий привид.

Брязкання кованих черевиків об каміння чулося все ближче, а голос чоловіка ставав дедалі гучнішим. Він скоріше нагадував речитатив, а з наближенням стали чітко розрізнятися слова пісні:

Зупинись та поглянь на ці гори чудові!

І не бійся всевладної сили гріха!

Свій рюкзак із гріхами залиш за порогом,

Бо сьогодні уранці зустрінешся з Богом.

Зупинись і озирнись,

Та й на гори по-ди-вись!

Пісню супроводжували звуки натужного кректання й тріскіт; і дух ідилічного затишку дременув навтьоки слідком за червонястим оленем. Зелена вуаль затріщала й розірвалася; з прогалини визирнув якийсь чоловік і уставився на озерце з лужком та на покатий, порослий травою схил. То був непростий чоловік. Спочатку окинувши картину одним всеохоплюючим поглядом, він потім почав вивчати її деталі, звіряючи їх зі своїм початковим враженням. І лише після цього розкрив рота, щоби урочисто і недвозначно висловити своє задоволення від побаченого:

— Сили небесні й вогонь чистилища! Ви лишень погляньте на це диво! І гайок, і ставок, і зелений лужок! Мрія золотошукача і рай для його коня! Зелена прохолода для втомлених очей! Відрада для хирлявих мешканців камінних джунглів! Чорт забирай, це ж потаємне угіддя для старателя і місце відпочинку для його віслючка!

Чоловік був русоволосий, а його обличчя мало дві головні риси — доброзичливість та іронічну посмішку. То було рухливе обличчя. Його вираз швидко змінювався відповідно до внутрішнього стану й думок. Тому процес мислення чітко відображався у чоловіка на обличчі. Думки пробігали по ньому, як хвильки, збурені поривом вітру на поверхні озера. Волосся чоловік мав рідке, стирчало воно нерівномірними пучками і було такого ж незрозумілого кольору, що і шкіра його обличчя. Здавалося, що всі кольори, якими наділила його природа, зосередилися в навдивовижу блакитних очах — сміхотливих і веселих. У них було багато наївного дитячого здивування, але водночас проглядалися і неабияка впевненість у своїх силах та відчуття власної правоти, ґрунтовані на великому особистому досвіді й житейській мудрості.

У дірку, що він її прорвав у вуалі плющів, чоловік прокинув кайло, лопату й ківш для промивки золота. А потім проліз і сам. Він був одягнений у вицвілий комбінезон і чорну сорочку, на ногах мав підбиті гвіздками важкі черевики, а на голові — капелюха, чиї безформність і плямистість свідчили про те, що йому довелося не раз побувати і під дощем, і під палючим сонцем, і біля табірного вогнища. Чоловік випростався і став здивовано оглядати широко розкритими очима принадності таємничого закуточка. Ніздрі його, вдихаючи солодкі пахощі оази, посмикувалися і тремтіли від задоволення, очі перетворилися на сміхотливі блакитні щілинки, на обличчі з'явилася радісна гримаса, вуста його розкрилися, і він захоплено вигукнув:

— Кульбабки та прекрасні мальви! Як же тут гарно пахне! От і розказуйте мені тепер про трояндову олію та одеколон! Хіба ж вони годяться проти цих ароматів?

Чоловік мав схильність до внутрішніх монологів. Мінливі вирази його обличчя дійсно відображали кожну його думку й настрій, але язик, хочеш не хочеш, біг позаду, як прив'язаний, і все повторював зі скрупульозністю стенографа.

Прилігши на краєчку озерця, чоловік надовго припав губами до прохолодної води. "Смакота!" — промимрив він, а потім підняв голову, поглянув на порослий травою схил і витер рота рукою. Схил привабив його увагу. Лежачи на животі, чоловік довго й прискіпливо вивчав форму пагорба. Досвідченим оком пробігся він угору до осипаної стіни каньйону, а потім — униз, аж до поверхні води. Повільно підвівшись, він удостоїв зелений схил другого уважного погляду.

"Добре, — мовив чоловік. — Саме те, що треба", — виснував він, беручи кайло, лопату й ківш.

Легко перестрибуючи з валуна на валун, він перейшов через струмок за озерцем. У тому місці, де схил торкався води, він набрав повну лопату землі і кинув її в ківш для промивки. Потім присів, узяв ківш обома руками і, трохи зануривши у струмок, почав обертати його вправними круговими рухами, від яких вода, то прибуваючи, то убуваючи, почала промивати землю й дрібні камінці. Більші й легші часточки спливали на поверхню, і він вимивав їх через низький край ковша, уміло занурюючи його в проточну воду. Щоб прискорити процес, чоловік час від часу намацував пальцями великі камені і викидав їх.

Вміст ковша швидко зменшувався, аж поки в ньому не лишилися тільки дрібнюсінькі часточки каміння та землі. Від тієї миті чоловік став працювати дуже ретельно й уважно. Почалася тонка промивка, і він працював дедалі ретельніше, прискіпливо вдивляючись у ківш і роблячи легенькі й вивірені дотики. Нарешті, здавалося, в ковші не залишилося нічого, окрім води; але швидким обертальним рухом чоловік вихлюпнув воду через край ковша у струмок і виявив на його дні шар темного піску. Той шар був такий тонесенький, що скидався на мазок фарби. Старатель нахилився над ковшем й уважно придивився. На дні блиснула маленька золота цятка. Він знову занурив ківш у струмок і набрав трохи води. Потім швидким рухом пропустив її по дну, знову й знову перемиваючи часточки темного піску.