Ми різні, але...

Після нічного дощу туман розвіявся, тож похмуре сіре громаддя Гібралтару чітко вирізнялося на тлі неймовірної блакиті середземноморського неба. Блакиті, якої не зміг я досягнути на палітрі, хоч і старався, відтак усю мазанину мусив викинути. Гібралтар неначе зійшов з яскравої листівки, а я стояв на заіржавілій палубі "Марії Белли", пригнічений тим, що вертаю додому. Літо скінчилося. Європа байдуже казала мені "до побачення". Я плюнув в океан і відвернувся від Європи.

По той бік зелених, огорнутих ранковим серпанком пагорбів, що височіли попереду, на мене очікувала Африка. За пагорбами ж-бо починався континент: задушливі джунглі, палючі пустелі, екзотичні міста, слони, канібали — весь той калейдоскоп образів, що виникають в уяві при слові "Африка". Проте я прощався і з Африкою, хоча ніколи в житті її й не бачив. Енді Девіс — колишній студент, колишній художник. Назад до країни Непохитних Устоїв, яка вчепиться в мене, тільки-но я зійду на берег. Армія. Робота. Обов'язки. Дружина. Діти. Все це я добре уявляв і був страшенно пригнічений.

Пролунав пронизливий гудок, потім з-за носа корабля вигулькнуло суденце — футів із двадцять завдовжки, з прямокутною рубкою посередині. На палубі юрмилися люди з багажем, чувся різномовний гамір. Суденце пришвартовувалося. Беремо нового пасажира? Я підійшов ближче, щоб краще роздивитися. Моїм єдиним попутником був старий священик-француз з червоними очима і лексиконом без жодного англійського слова. Як на мене, посміхатися й казати лише "бонжур" замало для нормального спілкування. Капітан Себастьяно трохи знав англійську, та ми ледь розуміли один одного. Тож іще одна людина не була б зайвою, адже розмовляти з самим собою не хотілося.

Ми таки взяли пасажира, проте мені знов не пощастило. Це була жінка-арабка, з голови до п'ят запнута в чорне, мала також чорні черевики та рукавички. Розмовлятиме арабською, а, може, французькою, і було їй кількасот років. Пронесли валізу. Вона зійшла трапом, уважно поглядаючи під ноги, і я пожалкував, що не взяв у дорогу ще кілька книжок.

Проходячи повз мене, арабка підвела голову, і я упіймав погляд найтемніших, найчорніших, найпривабливіших очей, які будь-коли бачив. Потонув у їх безодні, як мовив би поет. За мить я встиг уздріти довгі вії, вигнуті брови, гладеньку шкіру. Провів її поглядом. Хода цієї жінки промовляла: вона молода, чарівно молода.

Я пішов до каюти, зачинив двері, відшукав пляшку граппи, налив півсклянки й одним духом вихилив. Здригнувся. Це було схоже на казку. Лише поглянув — і закохався. Може, якби я побачив, що насправді було під чадрою, відчував би щось інше. Можливо. Але мені вже кортіло розкрити цю таємницю, бо не побачивши, що там є насправді, я міг уявити що завгодно. Запрацювала уява. Десять днів у морі, тільки вона і я.

У такому солодкому маренні я заснув. Підхопився від різкого дзенькоту розбитого скла.

Моя склянка. Упала й розбилася. "Марію Беллу" підкидало на хвилях так сильно, як ніколи раніше. Вийшов на палубу, побачив холодну зелень атлантичних валів, що насувалися на корабель, здіймали його й котилися далі. Поки я спав, ми відшвартувалися. Швидко огледівся, та перед очима був тільки океан і білі чайки, що кружляли за кормою. Судно піднесло на високій хвилі, і на якусь мить я побачив на обрії брудну пляму, потім зникла й вона. Мій останній погляд на Європу.

Із коридора долинув звук гонга. Настав час вечеряти. Кухар, моя єдина втіха на цьому іржавому кориті, любив, щоб усі приходили до столу вчасно, інакше ходив насуплений, і спагетті в нього переварювалися, а м'ясо підгоряло. Я нашвидкуруч умився і, згадавши про нову пасажирку, вдягнув останню чисту сорочку й начепив краватку.

Капітана, як завжди, не було. Він вечеряв у себе в каюті. Священик кивнув мені й усміхнувся, продовжуючи сьорбати суп, другий помічник капітана, Алессандро, підвів сумні очі й щось пробурмотів. Йому пристало сумувати: він і Джорджіо, перший помічник, були єдиними, крім капітана, офіцерами на судні, а той намагався працювати якомога менше. Отож під час плавання вони кожного дня стояли на вахті. Тому завжди дуже втомлювались.

Суп мені смакував, і я саме вимакував залишки хлібом, коли в їдальні з'явилася вона. Жінка зайшла тихо й сіла за довгим столом перш, ніж я помітив її. Я зірвав серветку, заткнуту за комірець, аби зберегти краватку чистою, підвівся, одначе знову впав на стілець. Вона спокійно мовчала. Очі, що виблискували з-під чадри, були саме такі, якими я їх запам'ятав, тільки, мабуть, ще кращі.

— Buona sera ,— пробурмотів Алессандро.

— Buona sera.

У неї був ніжний, мов дзвіночок, голос. І натяку на хрипоту, яка, здається, властива голосам усіх арабок.

— Buona sera, — сказав я, щоб і собі взяти участь у розмові. — Е signora... signorina... Алессандро, як там, у чорта, сказати "вітаю вас на борту"?

— Якщо хочете, я можу говорити англійська.

— Я теж. — Ну й розумний же я сьогодні! — Отже, вітаю вас на борту нашого корабля.

Вона кивнула, сидячи незворушно, мов статуя. Натхнення моє вичерпалось, і я не мав що казати. Ковтнув вина, краєм ока спостерігаючи, як принесли суп і поставили перед нею. Тепер їй доведеться щось робити із чадрою. З'ясувалося — все дуже просто. Єдине, що вона зробила,— відстібнула й зняла її.

Яке то було обличчя! Такі побачиш хіба що на обкладинках журналів. Вузеньке підборіддя, бездоганної форми вилиці, гладенька, без жодної цяточки шкіра. Повні губи, червоні й вологі, виточений хижий ніс. Якби я не був таким пересічним живописцем, то намалював би це обличчя. Мені праглося поцілувати ці вуста.

— Мене звуть Енді Девіс. Я ваш попутник.

Затримавши ложку, вона знов поглянула на мене, зморщивши чоло. Не розуміє? Запитати ще раз? Не встиг я вирішити, що вдіяти, як вона озвалася.

— Я також ваша попутник. Мене звуть Таму Сафарі.

— Дуже гарне ім'я.

— Мене так називати батько.

— Чудово. І мені ім'я придумав тато. — Оце вже я збрехав. Правду кажучи, він навіть не звертався до мене на ім'я. Назвали мене на честь дядька моєї матері, якого він зневажав, тож завжди звертався до мене не інакше як — "Убоїсько".

— Мене назвали на честь Ендрю Джексона з Старого Муру. Він мій родич.

— Якого муру?

Алессандро голосно пирхнув і знов узявся за маслини. Я не звернув на нього уваги. Ми розмовляли і це — головне. У нас буде досить часу, щоб навчитися краще розуміти одне одного.

Річ у тім, що вона мала бажання розмовляти, я одразу це відчув. І її вимова була не така жахлива, як гадалося. Ми пробазікали до кінця вечері, про яку я зовсім забув. Вона розповіла про місто, з якого приїхала і назву якого я не запам'ятав, про свого батька, який займається бізнесом і дав їй грошей на подорож, про те, що у Штатах вона зупиниться в родичів. Я розмалював, як пішов з коледжу, як почав працювати й назбирав грошей, аби майнути до Європи, похвалився, що мій старий — президент корпорації, про яку вона, можливо, чула, проте з'ясувалося — ні. Більшість із того, що я сказав, була правда. Я лише забув згадати, що коледж я залишив, бо мене звідти вигнали, і що зараз Армія вже розкрила сталеві щелепи, щоб проковтнути мене, тільки-но я повернуся. І що мені зовсім не хотілося, аби мене ковтали, не хотілося бути одруженим, мати будинок у передмісті і схоплюватися о восьмій щоранку.

Потім вона вибачилася й граціозною ходою пішла, я ж повернувся до каюти допивати граппу, і навіть у темряві її обличчя стояло переді мною.

Коли я вийшов наступного ранку, вона вже сиділа на палубі і читала Біблію. Дівчина була без чадри, але в тому ж чорному вбранні. Підвівши очі, помітила, що я позираю на Біблію.

— Ви коли-небудь бачили таку книгу? — запитала вона.

— Звичайно. Де її тільки не побачиш. Бестселлер.

— Мені її дав священик за сніданком. Сказав, ніби це дуже цікава й корисна книжка. Мені вона подекуди нагадує Коран. Треба буде подарувати Коран цьому чоловіку.

— Не думаю, що він прагнув саме цього.

Я плюхнувся на сусідній шезлонг і розстібнув сорочку. Пригрівало сонечко, і я не збирався заглиблюватися ні в які релігійні дискусії. Дякую, не треба.

— Який день для сонячних ванн!

Вона звела брови.

— Ви не знаєте, ще таке сонячні ванни? — Коротенька лекція про відмінності у наших двох культурах, і вона забуде про Біблію. — Ви влітку натягуєте на себе силу теплих речей, щоб витримати пекуче сонце, а ми все робимо навпаки. Ось погляньте, як зроблено ці шезлонги. На них можна зручно витягтися. Ми носимо теплий одяг узимку, а влітку все знімаємо, щоб трохи підсмажитись.

— Підсмажитися — це бути спеченим на вогні або на жару переважно із жиром без використання води? Вам хочеться таке із собою вдіяти?

Мимоволі я засміявся, вона замислилась на мить і приєдналася до мене.

— Я зробила страшенно безглузду помилку?

— Та ні. Ви маєте рацію. "Підсмажуватися" — це розмовне, а взагалі "загоряти". Дивіться, зараз я зніму сорочку й підставлю тіло сонцю.

— І ви все знімаєте? Ми цього ніколи не робимо.

— Ні, звичайно не все. Ми носимо купальники.

— А що це?

— Це, ну... важко пояснити. Будь ласка, зачекайте хвильку. У мене є журнал. Я принесу його, й ви все зрозумієте.

Пошарпаний примірник "Лайфа". Квиток до раю. За шістдесят секунд я встиг збігати до своєї каюти й повернутися.

— Тепер бачу,— сказала Таму, як завжди не змінюючи виразу обличчя. Дуже стримана дівчина. — Тканини й кольори різні, проте в усіх моделях закрито одні й ті ж місця.

Так, головне ви схопили.

— А весь журнал можна подивитися?

— Чом би й ні? Тримайте його, скільки захочете. Вип'ємо кави?

Вона заперечливо похитала головою, тож я пішов пити каву сам. Коли повернувся, дівчини вже не було. На обід вона не з'явилася. Я вже зібрався постукати до неї і дізнатися, чи все гаразд, та біля її каюти втратив рішучість, і я проминув її. Цієї миті несподівано відчинилися двері капітанової каюти, і просто на мене вискочив корабельний стюард. Він невесело мені підморгнув, а капітан, розхристаний і лютий, хряпнув дверима в нього за спиною. Я відкрив гаманець. Грошей у ньому не збільшилося відтоді, як я поглядав востаннє, і я вирішив, що мені все одно нема чого робити в Нью-Йорку з сімома доларами, й подався до буфету за наступною пляшкою граппи. Треба було відновлювати душевну рівновагу.

Коли піднявся на палубу, дівчина знову сиділа на тому ж місці.