Мій перший роман

Розділ І

Перша посада і сила протекції

Хто спробував голодний сидіти до пізньої ночі при сальній свічці, яка ось-ось погасне, кому доводилось, загорнувшись у рвану свитину, повторювати граматику: називний — білий свіжий хліб, родовий — білого свіжого хліба, давальний — білому свіжому хлібу і при цьому мріяти про шматок бодай чорного черствого хліба, а його — немає... Хто спробував спати на твердій лаві з м'яким кулаком замість подушки, коли чадить лампа, плаче дитина, а стара бурчить... Кому доводилось ходити в чоботях, в яких один каблук відскочив, підметка відстала і вони чавкають, ніяк їх не здихаєшся... Хто хоч раз пробував носити годинника до ломбарду, а в ломбарді його не приймають, бо корпус не з чистого срібла, та й тельбухи годинника не варті щербатої копійки... Кому доводилось просити у приятеля позички, а той охоче погоджується, засовує руку в кишеню, вихоплює гаманця й присягається, що не має ні копієчки... Хто всього цього зазнав, сам усе пережив, той, можливо, зрозуміє, як було мені на серці, коли я дістав посаду — свою першу посаду — за дванадцять карбованців на місяць з харчами й квартирою.

Не буду вас мучити оповіданням про те, як я дістав цю посаду, бо, на мою думку, я зовсім не зобов'язаний розповідати вам усе: про те, що маю дядька, а дядько має тітку, а ця тітка має знайомого, а в цього знайомого є родич, який має свата, дуже багатого, але простого хазяїна, що живе на селі, хмає єдиного сина й шукає для нього вчителя єврейської, російської і німецької мов та ще бухгалтерії, і щоб, крім того, цей учитель був сином порядних батьків і брав дешево — все ніби спеціально для мене!

Я напружив усі свої сили, побіг до дядька й ублагав його попросити тітку звернутися до знайомого, щоб той попросив родича умовити свого свата — багатого господаря — прийняти мене й нікого іншого, бо, крім мене, в Мазепівці є ще багато подібних до мене юнаків, які знають єврейську, російську й німецьку мови і бухгалтерію й охоче погодяться поїхати на край світу, щоб заробити на шматок хліба. Не так скоро сказав мій хазяїн теє щасливе слово, що бере мене. Він довгенько вагався й міркував: по-перше, чи брати вчителя, чи ні; по-друге, коли вже й взяти, то чи брати мене, чи когось іншого. Аж ось — на моє щастя — він вирішив взяти вчителя, і вибір його припав на мене, бо знання, як він сказав, не мають для нього великого значення, вчених, казав він, тепер, як собак; головне для нього, щоб учитель був сином порядних батьків; а тому що я був сином порядних батьків, він і взяв саме мене.

Так сказав мені мій новий хазяїн. Але боюсь, що він, нехай не гнівається, збрехав. Решта моїх конкурентів були не менше ніж я дітьми порядних батьків. У чому ж причина? Молитви батьків і протекція.

Так, велика й могутня сила протекції! Щасливий той, хто має дядька, а той має тітку, в якої є знайомий, що має родича, в якого є сват — багатий господар, що живе на селі, має єдиного сина й шукає для нього вчителя єврейської, російської й німецької мов і бухгалтерії, сина порядних батьків, та ще за невелику платню.

Розділ II

Мій хазяїн занолисус пене своїми небилицями, і я засинаю

Хто був мій хазяїн, чим займався, який вигляд мав, чи був він високий чи низький, худий чи гладкий, рудий чи чорнявий, я вважаю, що вам це не обов'язково знати. Як його звати, це для вас також, здається, не пекуче питання. Можливо, що він ще десь живий, і мені зовсім не личить, щоб я роздзвонював його ім'я. Краще я вам розповім про нашу першу розмову після того, як він узяв мене на свою підводу — досить гарний екіпаж, запряжений парою баских коней,— і почастував сигарою — першою сигарою, яку я закурив у своєму житті і яка згубила мене назавжди.

— Отже, ви, молодий чоловіче, вперше виїхали з міста до села? — звертається він до мене, дивлячись на сірий попіл своєї чорної сигари.— Ви, мабуть, певні, що село — це казна-що; що ми, сільські євреї, не знаємо, що таке добре жити? Ось зможете, молодий чоловіче, на власні очі побачити, як живе сільський єврей; будинок з подвір'ям і з городом — не будинок, а палаці Кімнат, щоб не перебільшувати, мало не з двадцять. Що я кажу двадцять — понад тридцять! Спитаєте, навіщо мені стільки кімнат? Я і сам не знаю; для гостей. До мене часто приїздять гості. Що я кажу часто,— щотижня, щодня; нема такого дня, щоб не було гостя, двох гостей, трьох гостей — і ще яких гостей! Пани, пристав, ісправник, мировий суддя... Я з ними усіма дуже приятелюю. Дай мені боже стільки щастя, скільки разів бачу, як карета, запряжена чотирма кіньми, під'їздить просто до ганку. Я питаю: "Хто там приїхав?" А мені відповідають: "Його превосходительство". Це значить, сам губернатор... Ну, не можна бути свинею, треба його прийняти як годиться, поступитися для нього кращими кімнатами і всім садом. А в мене сад — є на що подивитись: ліс, а не сад! Мої яблука, мої груші, мої сливи, а тепер ще й виноград! Все в мене, хвала богові, своє: вишнівка з моїх вишень, вино з мого винограду, і родзинки власні, і навіть риба своя із свого ставка. Та ще яка риба — карасі, коропи, лини й лящі — лящі отакенні...

Тут хазяїн мій широко розводить обома руками, і я нахиляюся трохи вбік, щоб пропустити його лящів.

Він, не вгаваючи, розповідає небилиці, а я слухаю, слухаю уважно, ковтаю кожне слово. Карета погойдується, мов колиска, коні помахують хвостами й біжать, біжать без упину, і я не можу вам напевне сказати, чи то від погойдування у м'якій кареті, чи то від помахування кінських хвостів, чи, може, від хазяїнових небилиць — починаю куняти...

На землю впала гарна тепла літня ніч. Легкий вітерець підкрадається і гладить мене, торкається, мов оксамитом, обличчя. Я засинаю й уві сні чую, як смачно хропе мій хазяїн.

Коли ми приїхали на місце, сонце вже підбилося над обрієм; чисте було воно, чисте і ясне, світле й жваве, посміхалося до мене дуже привітно і зустріло на новому місці широким та щирим: "Доброго ранку!"

Розділ III

Купна брехунів, холодний погляд і тепла рекомендація

На світі є найрізноманітніші брехуни. Є такі брехуни, що ніхто їх не примушує, ніхто не тягне за язика, а вони мають ото рота й плещуть. Серед цих брехунів є три різні категорії: про вчорашнє, про сьогоднішнє і про завтрашнє.

Брехун про вчорашнє розповість вам часом таке, що й купи не держиться. Він вам присягатиме, що сам був при цьому,— ідіть перевірте, знайдіть свідків і спростуйте його слова... Брехун про сьогоднішнє — це, власне, не брехун, а хвалько; він вам розповість, що має, що знає, що вміє,— спробуйте посперечайтеся з ним... Брехун про завтрашнє — це просто хороша людина, що наобіцяє вам золоті гори: ось він піде, поговорить, зробить для вас — і ви мусите вірити йому на слово.

Ці всі три категорії брехунів знають, що брешуть, але ж їм здається, що інші вірять їхнім словам. Але є й така категорія брехунів, які, брешучи, самі вірять, що говорять чистісіньку правду. Такий брехун певний, що ви в усьому вірите йому, і він сам з цього дуже задоволений. Це людина, яка живе у світі вигадок, фантазер.

Можна сказати, що це письменник, який кожного разу вигадує нову казку, забуваючи, про що він учора розповідав, і фантазія його щоразу творить нову картину, зовсім нову ідею.

Ось із цієї останньої категорії брехунів був і мій хазяїн. Ви вже самі добре уявляєте, що його маєток виявився звичайнісінькою садибою, а палац — звичайнісінькою хатою, де кімнат і світлиць було набагато менше тридцяти. Його сад був аж ніяк не розкішним садом. Замість винограду зеленів аґрус; замість вина — простенький яблуневий квас, а замість великих лящів — маленькі щупаки, та й то не з свого ставу, а привезені з базару...

Зустріла нас гладка жінка з в'язкою ключів. Вона кинула на мене холодний погляд, і не можна сказати, щоб це було мені дуже приємно. Цей погляд означав: "Що це за неборака?" Мій хазяїн зрозумів цей погляд і улесливо пояснив, ніби виправдовувався перед нею:

— Це я привіз нового вчителя для дитини. А де дитина?

— Дитина спить,— відповіла вона йому чоловічим голосом, а мене почастувала знову таким холодним поглядом, що від нього можуть кишки захолонути в животі. Щастя, що хазяїн звелів накрити на стіл, посадив мене коло себе й за кілька хвилин, поки подали самовар, розповів мені, що його син знає, як добре він учиться, як гарно пише.

— Своїм письмом він уславився! Цілий світ захоплюється його листами! Німецька — йому як рідна мова. А послухали б ви, як він говорить по-французькому!

Хазяйка з ключами подала на стіл сиру, масла й сметани, молока, меду і багато інших смачних речей. Було б зовсім непогано, якби вона сама не сіла навпроти й не кидала на мене такі "солодкі" погляди. Мій хазяїн зрозумів її погляд і розповів їй про моє шляхетне походження: хто я і що я знаю, а я почував, як пашить у мене обличчя, очі, голова і навіть волосся на голові.

За прихильною хазяїновою рекомендацією виходило, що я онук Баалшема *, що я походжу від самих рабинів, учених, і багатіїв, а знаю я більше за студента, за доктора, за професора, за трьох професорів... Чи повірила хазяйка цим вигадкам — не знаю, проте її холодний, суворий погляд, здається, трохи потеплішав і полагіднішав.

Розділ IV

"Дитина" їсть за трьох, а вчитель умирає з голоду

"Дитина" — високий, гладкий, здоровий, білявий, гарний, жвавий і веселий парубійко — з рожевими щоками, подвійним підборіддям, з добрячими сірими очима, пухкими, як пампушечки, руками — любив лише їсти, спати й сміятися. Але найбільше любив він їсти, а їли там з рання до пізньої ночі. Крім чаю й кави, сніданку, обіду, полудня й вечері, мати, траплялося, присилала "дитипі" склянку шоколаду, бублики, коржики, медівники, трохи повидла, а іноді печіночку, пупочка або ж так собі шматок білого хліба, щоб дитина часом не охляла... А вчитель мусив усе це спостерігати, ковтати слину і вгамовувати свій голод цигаркою...

Попервах, поки вчитель не заприятелював із своїм учнем, він зазнав справжніх мук голоду, бо учнева мати, хазяйка з ключами, давала йому дулю замість поїсти. В хаті завжди було повно різних наїдків, здебільшого молочних, але все зберігалося під замком.

Хазяїн часто втручався, казав, щоб дали попоїсти вчителеві; у відповідь на це хазяйка починала брязкотіти ключами — ознака, що вона сердиться,— і говорила:

— Що ще вигадаєш! Годують його тричі на день, чи чули ви таке?

Це була цілковита брехня.