Морський фермер

— Це йде карантинний катер, — сказав капітан Макелрат.

Лоцман щось буркнув на відповідь, а шкіпер перевів бінокля з катера на смужку берега і вище — до Кінгстена, а потім поволі на північ — до Гаут-Геда.

— Саме приплив, і ми будемо в доку за дві години, — запевнив лоцман, намагаючись бути веселим. — В кінець доку, так?

Тепер шкіпер пробурчав:

— Ну й дублінська днина!

І знову шкіпер пробурчав. Його стомила бурхлива вітряна ніч в Ірландському морі, безсонні години на містку. Його стомила вся ця подорож — два роки й чотири місяці далеко від рідного порту, вісімсот п’ятдесят днів за судновим журналом.

— Справжня зимова погода, — озвався помовчавши шкіпер. — Міста й не розгледиш. Цілісінький день литиме.

Капітан Макелрат був невеличкий чоловік, такого зросту, що з-поза парусинової ослони на містку судна виставала тільки-но голова. Лоцман і третій помічник здавалися високими проти нього, так само і стерновий — моцак-німець, дезертир з військового корабля, якого він договорив у Рангуні. Проте недостача кількох дюймів не уймала здібностей капітанові Макелрату. Принаймні так гадала компанія, і так само гадав би й він сам, якби мав доступ до свого старанно й докладно заповненого послужного списку в архіві контори. Але компанія ні разу й не натякала на своє довір’я до нього. Це було не в звичаях компанії, бо вона мала принцип: ніколи не давати своїм службовцям нагоди думати, що вони незамінні або хоча б надзвичайно цінні; тому вона щедро осуджувала їх і ніколи не хвалила.

Та й що-бо таке якийсь там капітан Макелрат, як не простий собі шкіпер, один з восьмидесяти шкіперів, що командували вісімдесятьма суднами компанії на всіх морських гостинцях та путівцях?

На головній палубі два китайці-кочегари несли сніданок, ступаючи по іржавому залізному покриттю, що не раз зазнавало сили й люті морських хвиль. Один моряк спускав линву, протягнену від бака понад люки й вантажні коловороти аж до трапа.

— Тяжкий був рейс, — зауважив лоцман.

— Еге ж, часом добре дошкуляло, та то дарма. Шкода тільки, що згаяно багато часу, а я ненавиджу гаяти час.

Кажучи так, капітан Макелрат розглянувся вперед і назад, а лоцман, стежачи за його поглядом, побачив німе, але виразне пояснення, чого саме згаяно час. Димар, пофарбований знизу на брунатне, побілів від шару солі, а трубка свистка зблиснула кришталево на сонці, що випадково в цю мить прозирнуло крізь хмари. Рятувального човна на лівому борту не було, і залізні шлюпкові трями були зігнуті й викручені, що свідчило про страшенну силу морських валів, які мотлошили старого "Тріапсіка". Шлюпбалки з правого борту так само порожнювали, а розбиті уламки другого рятувального човна валялися біля розбитого люка машинного відділення, закритого брезентом. Внизу, біля правого борту, лоцман побачив потрощені двері кают-компанії, тепер абияк загороджені, щоб не заливало хвилею. Трохи далі боцман з матросом знімали з вантів димаря величезну мотузяну прямокутну сітку, що не подужала стримати ті люті хвилі.

— Двічі я казав власникам про ці двері, — промовив капітан Макелрат. — А вони все, мовляв, що й так добре. Але того разу шторм був страшнючий, хвилі просто неймовірні.

І ото найбільша зірвала двері й шпурнула просто на стіл в кают-компанії. Та й механікову каюту розтрощила. Ото він мав прикрість!

— Хвиля нічогенька, либонь, була, — співчутливо зауважив лоцман.

— Т’авжеж. Діялося щось незвичайне. Отоді загинув і мій помічник. Він стояв зі мною на містку, і я наказав йому перевірити клини на першому люку. Я не був у ньому певний, бо туди добиралася вода. Не подобалось мені це, і я вже думав, чи не лягти в дрейф до ранку, аж тут хвиля як ллянула — вище містка. Величезна — страх яка! Навіть

нам на містку перепало. Спершу я й не помітив, що зник помічник, бо стільки було замороки: двері забити, закрити брезентом люк. Аж потім гля'— його ніде й нема. Стерничий казав, що бачив, як він сходив трапом, саме коли насунула хвиля. Шукали його на прові, шукали в каюті, в кочегарці, тоді на нижній палубі і аж там його знайшли, — лежав по обидва боки щита парової труби.

Лоцман круто лайнувся на знак подиву й жаху.

— Еге ж, — стомлено вів далі шкіпер, — по обидва боки парової труби. Кажу-бо — розтяло його вподовж, як оселедця. Хвиля, мабуть, підхопила його на верхній палубі, скинула вниз і вдарила головою об щит. Той щит врізався в нього, як у масло, пройшов між очей і крізь усе тіло, так що одна нога й рука опинилася по один бік щита, а друга нога й рука — по другий. Кажу-бо, моторошно було й дивитись. Ми склали його докупи, загорнули в парусину та й спустили в море.

Лоцман знову вилаявся.

— Та це дарма, втрата була невелика, — запевнив його капітан Макелрат. — З того помічника моряк був кепський. Свинопас із нього, може, й вийшов би, а сюди даремно вій поліз.

Кажуть, є три різновиди ірландців: католики, протестанти й північні ірландці. Оці північні ірландці — переселенці з Шотландії. Капітан Макелрат був саме з північних ірландців, і нічим він так не дратувався, як тим, коли з вимови його приймали за шотландця, що таки частенько траплялося. Затятий ірландець, він міцно тримався всього свого, хоч трохи й копилив губу, коли згадували про південних ірландців або навіть і про оранжистів[34]. Сам він був пресвітеріанин, дарма що в його громаді лишилось яких п’ятеро чоловік, котрі сходилися на збори оранжистів. Батьківщиною його був острів Мак-Гіл, де сім тисяч чоловік жили так дружно й тверезо, що на весь острів був тільки один полісмен, а шинків і зовсім не заводилося.

Капітан Макелрат не любив моря і ніколи ним не переймався. Воно було йому засобом до життя, ото й тільки, воно було місцем, де він працював, як інший працює на фабриці, в майстерні чи конторі. Романтика зроду-віку не співала йому звабливої пісні, і дух пригодництва ніколи не розпалював його крові. Уявою він не міг похвалитись. Дива морських глибин не вражали йому душі. Шквали, урагани, смерчі, припливи та відпливи були для нього тільки перешкодою в дорозі, що дошкуляли судну на морі, а капітанові на містку, — тільки перешкодою, і нічим більше. Він на них дивився, а проте не бачив їх, оті дива й химерії далеких країн. Чи то западала йому в очі бронзова пишнота тропічних морів, чи то подмухали в лице грізні вихри на півночі Атлантики або ж далеко на півдні Тихого океану, — у спогадах його лишилися тільки розбиті двері кают-компанії, залита палуба й люки, витрата вугілля понад норму, довгі переходи і змита несподіваною зливою свіжа фарба.

— Я свій справунок знаю, — часто мовляв він. Але поза тим "справунком" було все те, чого він не знав, все, на що він дивився очима смертного, а проте не уявляв, що воно існує. Що він знав свій "справунок", судновласники були певні, бо інакше не доручили б йому командувати "Тріапсіком" — кораблем на три тисячі реєстрових тонн, місткістю на дев’ять тисяч тонн вантажу і оціненим у п’ятдесят тисяч фунтів.

Він став моряком не з любові до моря, а тому, що така йому випала доля, тому, що в батька він був молодший, а не старший син. Острів Мак-Гіл був невеликий, і землі там вистачало тільки на певну кількість посельців. Для рівноваги зайве населення — і чимало його було — мусило шукати заробітку на морі. Так велося протягом поколінь. Старший син діставав у спадщину від батьків ферму, а молодший ішов на море і скородив солону воду. Отож і Дональд Макелрад, фермерів син і душею фермер, мусив кинути ту землю, яку любив, і піти на море, яке ненавидів. Але гака була його доля: розорювати море. І розорював він його вже двадцять років — уміло, байдужно, розсудливо, дбайливо й щиро, почавши з юнги та матроса. Далі він став помічником і капітаном вітрильника, звідти перейшов на пароплав і став другим помічником, тоді першим і кінець кінцем капітаном; спершу командував малими суднами, далі більшими і нарешті став капітаном на старому "Тріапсіку"; було це, звісно, старезне судно, але варте своїх п’ятдесяти тисяч фунтів: воно могло ще витримати багато штормів, тягаючи по морях свій вантаж на дев’ять тисяч тонн.

Із містка "Тріапсіка", з такого високого поста, що він досяг у змаганні з іншими, він дивився на дублінський порт перед ним, на місто, спохмурніле під темним небом вітряного дня, на переплутаний візерунок щогл і снастей у гавані.

Він повертався, двічі об’їхавши навколо світу, після нескінченних мандрівок по далеких морях повертався додому, до жінки, якої не бачив двадцять вісім місяців, до дитини, якої ще зовсім не бачив і яка вже ходила й говорила. Він помітив, як унизу з дверей на баку, наче кролі з сажа, винурювали кочегари та прибиральники і заіржавленою палубою бралися на корму — на огляд до портового лікаря. То були китайці з безвиразними, подібними до сфінксів, обличчями; та й ходили вони якось незграбно, волікши ноги, наче грубе взуття було затяжке для їхніх худих ніг.

Він дивився на них і нікого не бачив, проводячи рукою попід дашком кашкета і машинально ворушачи рудувату чуприну. Бо те, що відбувалося перед ним, становило тільки тло його мирних видив, які не раз виникали протягом довгих ночей на містку, коли старий "Тріапсік" гойдався на бурхливих хвилях океану, коли палубу заливало, а снасті рипіли під натиском вітру чи то в сніговицю, чи в тропічну зливу. У видивах своїх він бачив ферму, хату, господарські будівлі під стріхою, дітей, що бавляться на сонці, свою добру дружину на порозі, чув, як мукали корови, квоктали кури й били копитами коні в стайні, а поряд була батькова ферма, далі — хвилясті лани, обгороджені й дбайливо оброблені, розлеглі аж до гребенів невеликих пагорбів. Таке було його видиво, його мрія, його Романтика і Пригода, мета всіх його зусиль, найвища винагорода за те, що скородив він солону воду і прокладав довгі-довгі борозни навколо цілого світу, женучи по морях свого плуга.

Цей чоловік, що стільки мандрував, був простіший і невибагливіший у своїх мріяннях навіть за іншого селюка. Його батькові пішов сімдесят перший рік, але він жодної’ ночі ніде не ночував, окрім на своєму ліжку, у своєму власному домі на острові Мак-Гіл. На думку капітана Макелрата, ото був ідеал життя, і він дивувався, що є такі люди, які без жодного примусу кидають ферму і йдуть у море.