Морський орел

Коли напав Мінотавр, Ніс захищав Мегару. Його зведений брат надумав захопити собі Мегару, тільки-но Ніс переможе Мінотавра. Ніс розкрив цей замір і розповів про нього Зевсові. Зевс обернув зведеного брата в рибу. А Нісовї дав силу обернутися, як захоче, на морського орла, щоб переслідувати зведеного брата і стежити за діями ворогів.

Розділ перший

Офіційно війна закінчилася того дня, коли відійшли есмінці. Кораблі вивезли все, що лишилося від Новозеландської дивізії, а також жалюгідні рештки англійських та австралійських частин. Потім було зроблено заяву, що Кріт евакуйовано.

Отоді й почалося. Усе, що сталося згодом.

Після офіційної заяви есмінці верталися ще кілька разів і підібрали багатьох тих, що ждали на південному березі. А ті, що лишилися, досить скоро змушені були покинути південний берег, бо німецькі літаки почали скидати кругом парашутні десанти. Довелося відступати в гори, розходитися загонами, часто великими.

Кріт — це суцільні гори, до того ж круті, урвисті, отже, ховатися було неважко. Та й крітяни дуже охоче давали притулок і їжу інглезі й молодшим інглезі. "Молодшими інглезі" вони називали австралійців та новозеландців, коли впізнавали їх серед англійських солдатів. Траплялося, що минали цілі місяці, доки німці знаходили такий великий загін молодших інглезі і знищували його.

А все одно німці знаходили їх, і війна точилася ще довго після закінчення офіційної евакуації. Вона точилася, доки були великі загони. Проте великі загони легше було розгромити, і незабаром австралійців майже винищили, зосталися тільки окремі дрібні групи.

Ті групи забирались у найбезлюдніші, найпустин-ніші гори Кріта. Вони швидко пересувалися з місця на місце, а подеколи проскакували й до моря, намагаючись добути човни або якимось іншим способом дістатися до Єгипту.

Німці винищували й ці дрібні групи. Це вже було важче, але, пробираючись до моря, австралійці мусили сходити з гір. Тут їх і ловили німці. Час від часу німці робили також облави в горах, і молодшим інглезі нарешті стало надто небезпечно триматися навіть дрібними групами, тож вони розходилися по двоє, по троє, губилися в крітських горах, доки їх убивали або забирали в полон. А все-таки в горах було відносно безпечно. Бо навіть тепер, через два-три місяці після того, як на Кріті скінчилася війна, німці стояли тільки в поодиноких містах і селах острова.

Але, щоб якось утекти, треба було дістатись на південь, на рівнину. А молодші інглезі безперервно робили спроби втікати. Та навіть ховаючись у горах і вичікуючи, вони весь час переходили від села до села, коли тільки помічали німців або ж дізнавалися від крітян, що ті йдуть. Подекуди й самі крітяни чинили німцям опір чи принаймні готувалися до нього. Але такі села траплялися не часто.

Отак австралійці блукали по Кріту. То сюди, то туди. Пересуватися доводилося ще й тому, що треба було добувати якусь їжу, а це завжди було ризиковано, хоч крітяни охоче давали їм усе, що могли.

Отож у горах вони весь час переходили з одного місця на інше. І ждали, коли випаде нагода для швидкої вилазки на південь, до Середземного моря, коли можна буде спуститися з гір і спробувати перейти перетяті дорогами низини. Пробитися б якось на південь, добути човна, вибратися звідси, дістатися до Єгипту й почати все спочатку.

Але ніхто ніколи не задумувався, що робитиме, прибувши до Єгипту. Думали тільки про той день, коли можна буде зійти з гір — на південний берег. А тим часом треба було пересуватися, щоб не попасти до рук німцям або італійцям, яких на острові ставало чимдалі більше. Переходити з місця на місце, немов тікаючи від погоні.

Добре, коли щастило надибати село, якого ще не знайшли і не зайняли німці. А потім виявлялося, що німці вже близько або ж от-от будуть близько, і тоді знову доводилось іти далі.

І так весь час. Безперервно блукати туди й сюди.

Розділ другий

Отак два австралійці прийшли в Сен-Ксентос, невеличке село виноробів, що тулилося до гори Юктас. У тіні самої Іди. Але далеко від Іди й не дуже високо — там ще ростуть маслини. І виноград, який кривулястими рядами оперізував червоні схили.

Обидва сходили до Сен-Ксентоса кам'янистою стежкою, що перетинала схил. На обох були просторі дешеві бавовняні сорочки, що їх носять крітяни. Невиразного кольору штани, з бозна-якої тканини, але європейського, а не крітського крою. У одного, вищого на зріст, холоші були запхнуті у грубі вовняні шкарпетки аж до колін, як заведено на Кріті. Але від того високий був схожий не на крітянина, а на велосипедиста вікторіанської епохи.

Другий, круглий присадкуватий чоловічок з блідими тонкими губами і скуйовдженою чуприною, видно, менше думав про маскування. Його широкі, обтріпані внизу штани метлялися над військовими черевиками, що колись були коричневими.

Круглий ішов попереду й пильно вдивлявся вниз, де густо тулилися білі будиночки Сен-Ксентоса. Він шукав очима якоїсь дороги, котра вела б у це незручно розташоване сільце. І не знаходив. Тільки вузенькі стежки бігли, гублячись у пурпуровому проти високого сонця серпанку чагарів.

— Ну як? — спитав високий.

* — Туди нема дороги,— відповів круглий.— Але

перед цим до села теж не було дороги, а вони таки знайшли його.

— Мені так хочеться їсти, що до всього іншого байдуже. Ходімо,— сказав високий. *

Круглий, у якого все обличчя — щоки, ніс, підборіддя,— було ніби задране вгору, вже рушив кам'янистою стежкою вниз. Його звали Енгес Берк. Він весь напружився, але стежка раптом пішла рівно, забігаючи між перші глиняні хатини Сен-Ксентоса.

— Дивись, чи немає мотоциклів,— сказав він.— Вони можуть бути де завгодно.

— Ти б усе-таки запхнув холоші,— сказав високий.

— Яз бородою і так схожий на грека.

Якусь хвилину обидва постояли там, де стежка виходила на рівне. Вони зупинились навпроти брудно-білих будиночків і пильно дивилися, чи нема якихось ознак німецької або італійської окупації. Це завжди була найнеприемніша хвилина, коли повільно підходиш до села і їсти хочеться так, що згоден ризикнути, але в напруженні не можеш подолати страху.

Це завжди була критична хвилина.

Обидва повільно пішли курною дорогою, котра вела довкола кам'яного будиночка на палях, а далі тяглася між двома шерегами глиняних хатин. Тут їм уже траплялися собаки, жінки з дітьми, а потім і чоловіки у крітських шароварах; в ніс ударив гострий запах оцту чи, може, вина.

Енгес Берк наглядів собі одного крітянина. Той дивився на двох чужаків, що йшли між білими кам'яними будиночками. Високий усе ще шукав очима ознак окупації. А Берк ішов, як у своєму рідному місті. Спинився перед крітянином, що був геть обліплений виноградними шкуринками; від нього пахло міцним духом виноробні.

— Калімера,— вимовив Енгес Берк грецьке привітання.

— Калімера,— відповів крітянин.

— Ми б хотіли чогось попоїсти,— сказав Берк уже по-англійськи.

Крітянин глянув на нього, далі на щось позад нього на дорозі, й Енгесові Берку захотілося обернутися, теж подивитись, але він цього не зробив.

— Тай,— сказав Берк. Це було грецьке похідне слово від "овес" і "їжа" й означало "їжа взагалі".

— Інглезі? — спитав крітянин.

Енгес Берк повільно похитав головою, тоді повернувся й глянув туди, куди дивився крітянин, але побачив тільки молоду дівчину, котра засміялася й утекла в будинок.

— Австралос,— сказав Енгес Берк.— Молодші англійці,— докинув він, уживши грецький вислів.

— Ага, австралос,— сказав той протягло.

—■ Не-е.— Незбагненне грецьке "так". Це сказав високий.

— Ласкаво просимо,— сказав крітянин.

Енгес Берк добре знав ці слова, і йому трохи відлягло від серця. Крітянин усміхнувся їм. Повернувся й показав рухом руки, щоб вони йшли за ним.

— Енгесе,— озвався високий,— ці пошуки їжі мене доконають.

— Тобі ще довго доведеться цим займатися,— байдуже відказав Берк.

Вони пішли за крітянином крутою й звивистою кам'янистою вуличкою, по якій бігла каламутна рідина, несучи виноградні вичавки. Виноградні шкірки обліпили навіть обдерті стіни будинків. Рідина витікала з дірок у стінах понад вулицею. То були чавильні, де чавили виноград.

Вони зайшли до низенького сарая за чавильнями. Тут лежали високі стоси різаної сухої виноградної лози і стояли дерев'яні козли, на яких лозу вирівнювали, перш ніж різати. Надворі було складено корзини, сплетені з цієї лози.

Крітянин посадовив їх на лаву. При світлі, що проникало крізь отвір у солом'яному даху, він наточив білого вина в глиняну тикву. Потім поклав на дерев'яну тарілку грудку овечого сиру, круглий плескатий арабський хлібець і подав їм.

— Це вам,— мовив він по-грецькому.

Енгес Берк подякував йому по-англійськи, І вони зразу взялися до їжі: намазали сиром плескатий хлібець, розломили його навпіл і почали їсти. Крітянин поклав на тарілку ще сиру й чемно відвернувся, щоб не дивитися, як вони їдять.

— Мабуть, це й усе, що в нього е,— сказав високий, не перестаючи, однак, їсти.

— Він іще дістане собі,— мовив Берк. Ковтнув вина з тикви. Воно було сріблисте й холодне в глиняній тикві.

— Біле,— сказав він про вино.

— А як це виходить, що вино біле або червоне? — спитав високий.

— Одне вичавлюють з винограду до бродіння, а друге —після бродіння,— відповів Берк.— Тільки не знаю, коли яке.

Високий, якого звали Рід, допив до дна й виплюнув на подив гіркий осад. Він скривив худе, негарне обличчя й розтер плювок ногою. І водночас зиркнув на крітянина, чи той, бура, не помітив.

— Треба щось узяти і з собою,— сказав Енгес Берн.

— А може, пересидимо тут до вечора і вийдемо затемна? Ми дуже близько від доріг, Енгес. Скоро будемо вже на рівнині.

— Слухай,— сказав Берк,— якщо ми вже вирушили на південь, то треба йти швидко. Скільки я тобі казав де. На рівнині вже будемо йти вночі. А тут ми ще в безпеці.

— Яка в дідька безпека,— відказав високий Рід.—■ Саме тут у них кругом патрулі.

— Будемо триматись далі від стежок.

— Скоро почнуться дороги.

— Але ж поки що їх нема.

— Це ризиковано.

— А ти думав вибратися звідси не ризикуючи? — спитав Енгес Берк, пильно дивлячись на Ріда. Здавалося, йому було зовсім байдуже, виберуться вони звідси чи ні, байдуже про Ріда та й про себе самого. Він говорив досить цинічним тоном. А Рідові його тон видався дуже цинічним.

— Не варто сперечатися,— сказав Рід, ледь здвигнувши плечима.

— А я й не сперечаюся,— сказав Берк.