Непередбачене

- Джек Лондон -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+

Бачити очевидне і робити очікуване — просто. Тенденція життя окремого індивіда є скоріше статичною, аніж динамічною, а її рушійною силою є сучасна цивілізація, де бачиться лиш очевидне, а непередбачене трапляється рідко. Однак коли непередбачене все ж трапляється, та ще й достатньо серйозне за своєю значущістю, то непристосовані гинуть. Вони не бачать очевидного, не здатні до непередбачуваних вчинків і неспроможні перебудувати своє життя і перевести його на нову, незвідану колію. Коротше кажучи, коли ці індивіди доходять до кінця своєї індивідуальної колії, вони гинуть.

З іншого боку, є такі, що прагнуть вижити за будь-яких умов. Це — здібні й сильні індивіди, які виходять за межі правила очевидності та передбачуваності і здатні пристосовувати своє життя до будь-яких незнайомих колій, до яких вони випадково потрапляють добровільно чи примусово. Саме таким індивідом і була Едіт Вітлсі. Вона народилася в Англії на селі, де плин життя визначається правилом практичної доцільності, а непередбачене є настільки непередбачуваним, що коли воно трапляється, то розцінюється як безтактність. Вона рано пішла працювати і, згідно з професією правила практичної доцільності, з часом стала служницею однієї знатної дами.

Вплив цивілізації проявляється в накиданні людського закону на все довкілля, аж поки своєю регулярністю та впорядкованістю воно не стане схоже на машину. Сумнівне вилучається, а неминуче передбачається. Людина навіть під дощем не мокне й на морозі не мерзне, а смерть, замість підкрадатися жорстоко й підступно, перетворюється на заздалегідь організовану пишну процесію, що рухається добре змащеною колією до фамільного склепу, де завіси уберігають від іржі, а пил — ретельно витирають.

Саме такими і були умови життя Едіт Вітслі. У ньому не відбувалося нічого. Навряд чи це можна назвати подією, коли вона у віці двадцяти п'яти років поїхала супроводжувати свою господиню, яка подалася подорожувати до Сполучених Штатів. Просто колія змінила свій напрямок. То була та ж сама добре змащена колія. Вона поєднувала обидва боки Атлантики своєю беззмістовністю та відсутністю подій, і корабель у ній був не човном посеред стихії, а просторим багатокімнатним готелем, що рухався швидко і гладко, давлячи й підминаючи хвилі своїм гігантським корпусом так, що океан ставав схожий на сонний сільський ставок біля водяного млина. Потойбіч океану колія продовжувалася на суходолі — респектабельна упорядкована колія, що забезпечувала готелі на кожному місці пересадки, а між місцями пересадки — готелі на колесах. Коли в Чикаго її господиня бачила один бік суспільного життя, Едіт Вітслі бачила його інший бік. А коли вона полишила службу і стала Едіт Нельсон, то виявила — хоча, може, й не досить переконливо — здатність впоратися з непередбаченим і брати над ним гору. Ганс Нельсон, іммігрант, швед за народженням і тесля за фахом, мав у собі отой тевтонський неспокій[24], що завжди гнав його кревних родичів на захід — до великих пригод і авантюр. То був кремезний м'язистий чолов'яга, у якого брак уяви компенсувався нестримною енергією та ініціативністю. До того ж його вірність і ніжність були так само міцними й надійними, як і його м'язи.

"Ось добряче попрацюю, зберу трохи грошенят та й подамся до Колорадо", — сказав він Едіт наступного дня після одруження. За рік вони вже були в Колорадо, де Ганс Нельсон уперше побачив, що таке золотовидобування, і сам захворів на золоту лихоманку. Займаючись пробними розробками золота, він побував у штатах Північна та Південна Дакота, в Айдахо та східному Орегоні, а потім подався в гори Британської Колумбії[25]. І в поході, і на привалі з ним завжди була Едіт Нельсон, ділячи з чоловіком успіхи, труднощі та працю. Коротенький крок зрослої в Хатніх умовах жінки вона поміняла на розмашисту ходу горянки. На небезпеку вона навчилася дивитися спокійно і з розумінням, назавжди позбувшись панічного страху, який породжується невіглаством і який уражає зніжених городян та уподібнює їх до дурних переляканих коней, котрі, заклякнувши від жаху, чекають своєї участі замість долати її або ж нестямно кидаються вперед, сповнені самогубного страху, що всіває шлях їхніми понівеченими тушами.

Едіт Нельсон траплялося непередбачене на кожному повороті їх мандрів, і вона натренувала свій зір так, що він бачив у ландшафті не лише очевидне, але й приховане. Вона, якій ніколи в житті не доводилося куховарити, навчилася пекти хліб, не вдаючись до дріжджів, хмелю або пекарського порошку, підрум'янюючи його зверху і знизу на відкритому вогні на сковорідці. А коли закінчувалися остання чашка борошна та останнє кільце бекону, Едіт Нельсон спромагалася опинитися на висоті ситуації і з мокасинів та м'якшої шкіри інших предметів одежі готувала подобу їжі, котра якимось чином тримала вкупі душу й тіло її чоловіка і котра давала можливість плентатися далі. Вона навчилася в'ючити коня, а також чоловіка — процес, що може неабияк сильно вразити серце і гордість будь-якого мешканця міста. Вона також добре вміла в'язати вузли для кожного конкретного типу в'ючення. А ще вона навчилася розпалювати вогнище із сирих дров під дощем і не втрачати при цьому присутності духу. Інакше кажучи, вона долала непередбачене у всіх його проявах. Але Велика Непередбаченість була іще попереду, і вона мала стати для Едіт серйозним випробуванням.

Повінь золотошукачів почала затоплювати Аляску, і цілком природно, що її хвиля підхопила Ганса Нельсона та його дружину і винесла на Клондайк. Восени 1897 року вони опинилися в селищі Дайя, але не мали грошей, щоб перевезти спорядження через перевал Чилкут Пас і потрапити до Доусона. Тому тієї зими Ганс Нельсон працював за своїм фахом, допомагаючи зводити місто Скагуей, що зростало як на дріжджах.

Перебуваючи в гущі подій, він усю зиму чув, як Аляска кличе його, а найгучніше кликала затока Латуя Бей. Тому влітку 1898 року він з дружиною вже пробирався крізь лабіринти щербатого узбережжя в сімдесятифутових сиваських каное. З ними були також індіанці — троє чоловіків. Вони вивантажили їх разом із спорядженням та припасами на безлюдну смужку землі за сто миль від затоки Латуя Бей, а самі повернулися до Скагуея. Але окрім подружжя на вузькій косі залишилися ще троє людей, бо вони були членами організованої старательської групи. Кожен з них уклав у спорядження та харчі рівну частку капіталу, і прибутки мали ділитися порівну. При цьому Едіт Нельсон мала куховарити для всієї групи й отримувати чоловічу частку харчів.

Спочатку нарубали ялин і збудували трикімнатну хижку. Завданням Едіт Нельсон було підтримувати в ній порядок. Завданням же чоловіків було шукати і знаходити золото. І вони його шукали і знаходили. То не була якась вражаюча знахідка: такий собі золотий розсип, де кілька годин тяжкої праці давали кожному чоловікові від п'ятнадцяти до двадцяти доларів на день. Того року коротке полярне літо розтяглося довше звичайного, і вони скористалися цією нагодою, до останньої хвилини відкладаючи своє повернення до Скагуея. І спізнилися. Заздалегідь було домовлено, що вони приєднаються до групи з кількох десятків індіанців, коли ті вирушать у подорож за покупками вздовж узбережжя на південь. Сиваші прочекали білих людей аж до одинадцятої години, а потім, не дочекавшись, поїхали. Групі золотошукачів не лишалося нічого іншого, як очікувати, що їх випадково хтось підбере. А тим часом вони упорядкували і прибрали ділянку й заготовили дров.

Сонне бабине літо все тягнулося і тягнулося, а потім різко, як по сигналу тривоги, настала зима. Вона прийшла за одну ніч, і старателі прокинулися під завивання вітру. Надворі лютувала заметіль, і довкола все позамерзало. Одну снігову бурю змінювала інша, а в проміжках западала тиша, порушувана лише глухим шумом прибою на безлюдному узбережжі, де замерзлі солоні бризки оздоблювали берег химерною білою смугою.

У хижці все було добре. Золотого піску було добуто десь на вісім тисяч доларів, і всі не могли з цього не втішатися. Чоловіки майстрували снігоступи, полювали на дичину, роблячи запас м'яса в коморі, а довгими вечорами безкінечно грали у віст та педро. Тепер, коли золотодобування припинилося, Едіт Нельсон передала приготування їжі та прибирання у відання чоловіків, а сама штопала їхні шкарпетки та зашивала одіж.

У хижці не було ані глухого ремствування, ані сутичок, ані дріб'язкових суперечок. Члени групи часто вітали один одного із спільним успіхом своєї експедиції. Ганс Нельсон був розважливо-флегматичним та невимушеним у спілкуванні, а Едіт уже давно завоювала його безграничний захват своїм умінням ладити людьми. Гаркі, довготелесий худорлявий техасець, був незвично приязним як для чоловіка з похмурою вдачею; до товариськості його спонукало ще й те, що ніхто не ставив під сумнів його теорію, згідно з якою золото мало здатність множитися. Четвертий член групи, Майкл Денін, своїм ірландським гумором та кмітливістю додавав веселого настрою, який панував у хижці. Це був високий кремезний чоловік, схильний до раптових спалахів гніву через дрібниці, але незмінно-добродушний та веселий у по-справжньому серйозних ситуаціях. П'ятий і останній — Дачі — був незмінним та охочим об'єктом кпинів у групі. Інколи він навіть ладен був посміятися з самого себе, аби тільки підняти настрій у халупці. Схоже, що метою його життя було смішити людей. Жодна серйозна сварка не затьмарила безтурботності компанії; а тепер, коли кожен міг похвалитися тисячею шістьмастами доларами, заробленими за коротке полярне літо, в хижці воцарився ситий і вдоволений дух заможності.

І раптом сталося непередбачене. Вони щойно сіли снідати. Хоча була вже восьма ранку (пізні сніданки стали звичними після припинення старательських робіт), трапезу освітлювала свічка, вставлена у пляшку. Едіт та Ганс сиділи на протилежних кінцях столу. З одного боку спинами до дверей сиділи Гаркі та Дачі. Місце напроти залишалося незайнятим. Денін іще не прийшов.

Ганс Нельсон поглянув на порожній стілець, повільно похитав головою і, зробивши незграбну спробу пожартувати, мовив:

— Майкл завжди першим устигав до столу. Дивно. Може, він захворів?

— А справді — де Майкл? — спитала Едіт.

— Прокинувся трохи раніше за нас і вийшов надвір, — відповів Гаркі.

На обличчі Дачі з'явилася пустотлива усмішка.